Законодавче та нормативне забезпечення діяльності з формування здорового способу життя
О. Вакуленко, Л. Жаліло, Н. Комарова, Р. Левін, І. Солоненко, О. Яременко

9.1. Теоретико-правові підходи щодо сприяння здоровому способу життя



У цілому, Україна не стояла осторонь нового погляду на здоров
`я населення ще з кінця 80-х років. Нові підходи до сфери охорони здоров’я лягли в основу Комплексної програми профілактики захворювань і формування здорового способу життя населення, затвердженої постановою Ради Міністрів України від 7 грудня 1989 р. № 305. Її виконання розраховувалося до 2000 року. Подібні програми розроблялися і впроваджувалися на рівні відомств та адміністративних територій, підприємств і організацій, але їх виконання стримувалося через відсутність необхідного фінансування. Подальша трансформація українського суспільства потребувала нових законодавчо-нормативних документів у цій сфері діяльності, що визначали б досить вчасні положення. Наприклад, згідно із Законом ‘‘Про фізичну культуру і спорт‘‘, прийнятим у грудні 1993 р. держава створює умови для правового захисту інтересів громадян у сфері фізичної культури і спорту, розвиває фізкультурно-спортивну індустрію та інфраструктуру, заохочує громадян зміцнювати своє здоров'я, вести здоровий спосіб життя.

Але цим та іншими законами врегульовувалися окремі сфери життєдіяльності, і частина з них торкалася лише певних аспектів здорового способу життя. Комплексний підхід законодавчо-нормативного щодо забезпечення впровадження здорового способу життя потребує подальшої розробки.

Існуючі медичні доктрини передбачають досягнення здоров’я двома шляхами: прямим - відтворення, збереження і зміцнення здоров’я і зворотним - лікування хвороб. Основний кадровий, фінансовий і матеріальний потенціал вітчизняної системи охорони здоров’я сконцентрований в іншому напрямі. Але практичний досвід, набутий нашою країною та розвинутими країнами світу, вказує на хибність цього шляху. Адже навіть розвинуті, всебічно забезпечені системи охорони здоров’я не в змозі протистояти поширенню неінфекційних захворювань лише лікуванням.

Тобто за умов, що склалися, доцільно змінити підходи до вирішення проблем здоров’я. Крім клінічної спрямованості медицини і класичної профілактики (запобігання окремим захворюванням, своєчасна їх діагностика, профілактика ускладнень, рецидивів, інвалідності тощо) на порядку денному стоїть необхідність сконцентрувати головну увагу на активній профілактиці (підтримка первинного рівня і зміцненні здоров’я на основі коригування способу життя і оздоровчих заходів, управління здоров’ям та його конструюванням).

У світі накопичений великій досвід законодавчо-нормативного забезпечення формування здорового способу життя. Починається воно із загальних прав людини. Міжнародне співробітництво держав у галузі прав людини відбувається у формі прийняття певних стандартів стосовно змісту правового статусу індивіда та прийняття державами зобов’язань дотримуватись цих стандартів у своєму внутрішньому законодавстві і у повсякденній діяльності. Міжнародне товариство у рамках Організації Об’єднаних Націй виробило низку документів (декларації, пакти, договори), що містять у собі норми, що стосуються як питань прав людини взагалі, так і права на збереження та поліпшення здоров’я зокрема.

Перший з цих документів – Загальна декларація прав людини затверджена і проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Пізніше приймались й інші документи, насамперед Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (обидва прийняті 19 грудня 1966 р.). Ці три міжнародно-правових акти прийнято називати “Хартією прав людини”. Юридична сила документів, що входять до неї, різна. У Загальній декларації прав людини містяться норми-рекомендації, тобто закріплені в ній положення бажані, але не обов’язкові для держав – членів ООН. Норми поведінки, закріплені у Пактах, які по суті є міжнародними договорами, вважаються обов’язковими для держав, що приєдналися до них. Так, у статті 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права записано, що кожний має право на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я.

Засоби щодо втілення положень Пактів у життя містяться як в самих Пактах, так і в окремому документі – факультативному протоколі до Пакту про громадянські та політичні права.

Крім цих документів інує низка договорів, конвенцій, протоколів, які мають на меті закріплення співробітництва держав з питань боротьби з масовими порушеннями прав людини (наприклад, Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації), захисту прав окремих категорій індивідів (наприклад, Декларація прав дитини) та співробітництва держав з питаннь правового статусу індивидів (наприклад, Конвенція про статус біженців). Крім вищезгаданого Пакту та документів питання охорони здоров'я містяться у багатьох інших нормативних актах. Зокрема, у документах Всесвітньої Медичної Асоціації: "Дванадцять принципів організації охорони здоров'я для будь-якої системи охорони здоров'я" (1983 р.), "Положення про генетичне консультування та генну інженерію" (1987 р.), "Положення про доступність медичної допомоги" (1988 р.) "Положення про професійну відповідальність лікарів при лікуванні хворих на СНІД" (1988 р.), "Положення про політику в галузі дитячого здоров'я" (1987 р.), Декларація стосовно прав лікарів у вирішенні екологічних та демографічних проблем (1988 р.), "Положення про захист прав і конфіденційність пацієнта” (1993 р.), Резолюція про відношення лікарів до проблеми трансплантації (1994 р.), "Положення про безпеку робочого місця” (1993 р.), в інших документах цієї організації. Відповідні положення закріплені також у Конвенції Всесвітньої Асоціації психіатрів: "Положення про права та юридичний захист психічнохворих" (1989 р.), документах Ради Європи: Резолюція про приведення у відповідність законодавства держав-учасниць з питань трансплантації матеріалів організму людини (1978 р.), Принципи проведення медичних досліджень на людях (1990 р.) тощо.

Україна підписала і ратифікувала практично всі документи, що стосуються прав людини і громадянина.

Сучасність потребує повної узгодженості національного законодавства з нормами та принципами, закріпленими Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод. Разом з тим, необхідно визначити допустимі форми і методи реалізації цих норм і принципів, врахувавши особливості розвитку нашої країни. Але в Україні відсутні концепії розвитку медичного права та законодавчого забезпечення здорового способу життя, що дали б змогу визначати загальні підходи, структуру, порядок (черговість) розроблення і прийняття законів.

Розвинута, систематизована і прозора законодавчо-нормативна база щодо сприяння здоровому способу життя уже сама по собі є потужним пропагандистським засобом збереження та зміцнення здоров’я, і мала б формуватися на основі таких принципових підходів:

· найголовнішим з них має бути усвідомлення того, що альтернативного шляху збереження та поліпшення здоров’я неселення, крім впровадження здорового способу життя, не існує;

· законодавчо-нормативна база має узгоджуватися з підходами та вимогами міжнародного співтовариства у цій сфері життєдіяльності;

· впровадження здорового способу життя повинно грунтуватися на розвинутій законодавчій базі та на зверхності права;

· законодавча база стосовно здорового способу життя має бути на чільному місці у ієрархії права у відповідності до того місця, яке займає здоров’я у ієрархії загальнолюдських цінностей.


9.2.Законодавство щодо здорового способу життя деяких країн Європи і Америки


Уперше на глобальному рівні про важливість активної участі кожної людини в охороні здоров‘я було заявлено у межах стратегічної концепції здоров‘я для всіх, визначеної під час Всесвітньої асамблеї охорони здоров‘я 1977 р. і проголошеної в Алма-Атинській декларації, прийнятій на Міжнародній коференції з первинної медико-санітарної допомоги 1978 р. Цей документ став першим кроком на шляху до формування нової політики охорони здоров‘я на глобальному, регіональному та національному рівнях держав-членів ВООЗ, підкресливши, що охорона здоров‘я кожної людини є стрижнем стратегії досягнення здоров‘я для всіх і що вона залежить від рівня санітарної освіти та інформованості людини з питань охорони здоров‘я. Відтоді пропаганда здорового способу життя, мобілізація громадської думки та засобів масової інформації, а також заохочення освіти з питань здоров`я та заходів щодо охорони здоров`я стали одним з головних завдань політики
ВООЗ.

На початкових етапах реалізації політики здоров‘я для всіх інколи помилково вважалося, що за наявності відповідної інформації люди автоматично віддаватимуть перевагу ‘‘здоровому вибору‘‘. Однак, не принижуючи значення глибоких знань, інформації та санітарної освіти, реальні дані засвідчили те, що рішення, пов‘язані із сприятливою для здоров‘я поведінкою (наприклад, здорове харчування, достатня фізична активність і турбота про сексуальне здоров‘я), обумовлені домінуючим фізичним, соціальним, економічним та культурним середовищем, від якого залежить той чи інший стереотип поведінки окремих осіб, груп або населення якійсь місцевості. Більш того, доволі часто шкідливих для здоров‘я звичок набувають саме найбідніші прошарки населення, серед яких спостерігаються більш високі показники поширеності куріння, вживання алкогольних напоїв та наркотиків, оскільки саме ці прошарки зазнають найбільшого стресу, намагаючись подолати життєві труднощі, зумовлені неадекватним рівнем доходу, незадовільною освітою, безробіттям та нестабільністю у питаннях працевлаштування.

На цьому аспекті особливо наголошувалося на І Міжнародній конференції з питань сприяння здоров‘ю, що відбулася в Оттаві 17 - 21 листопада 1986 р. Результатом цього форуму стало прийняття Хартії про сприяння здоров‘ю, широко відомої як Оттавська Хартія, що відтоді і дотепер є основним керівним джерелом для всіх, хто займається діяльністю, спрямованою на сприяння здоров‘ю.

Подальший розвиток зазначена діяльність ВООЗ отримала у Рекомендаціях II Міжнародної конференції з питань сприяння здоров‘ю, що відбулася 5 - 9 квітня 1988 р. в Аделаїді (Австралія) і була присвячена проблемам здорової громадської політики.

Вагомий внесок у визначення міжнародних підходів щодо політики сприяння здоров‘ю зробила III Міжнародна конференція з питань сприяння здоров‘ю, присвячена проблемам створення сприятливого для здоров‘я середовища (Сундсваль, Швеція, 9 -15 червня 1991 р.). У підсумковій заяві, прийнятій на цьому форумі, підкреслювалося, що в контексті здорового способу життя термін ‘‘навколишнє середовище‘‘ містить у собі як фізичні, так і соціальні аспекти оточення людини, тобто те середовище, де людина живе, працює і відпочиває, а також визначає доступ людей до життєвих ресурсів і можливостей підвищити свій професійний рівень. У зв‘язку з цим діяльність, спрямована на створення сприятливого для здоров‘я навколишнього середовища, має багато нерозривно взаємопов‘язаних вимірів - фізичний, суспільний, духовний, економічний та політичний, і повинна координуватися на локальному, регіональному, національному та глобальному рівнях.

Підсумком всієї 20-річної діяльності ВООЗ щодо вироблення та розвитку принципів політики сприяння здоров‘ю стала IV Міжнародна конференція з питань сприяння здоров‘ю, що відбулася у Джакарті у липні 1997 р. Результатом цієї конференції стало прийняття Декларації про сприяння здоров‘ю у XXI столітті, відомої як Джакартська декларація.

Підтвердивши правильність основних стратегій щодо сприяння здоров‘ю, визначених Оттавською Хартією, Джакартська декларація визначила основні пріоритети у сфері сприяння здоров‘ю на XXI століття: сприяння суспільній відповідальності за здоров‘я; збільшення інвестицій у розвиток здоров‘я; зміцнення і розширення партнерства в охороні здоров‘я; збільшення можливостей громади та індивідуальних можливостей; забезпечення надійної інфраструктури сприяння здоров‘ю, що має передбачати нові механізми діяльності урядових, неурядових організацій, освітніх інституцій та приватного сектора з метою максимальної мобілізації їх ресурсів на локальному, національному та глобальному рівнях.

Важливим аспектом політики міжнародного співтовариства є запобігання зловживанню речовинами, що зумовлюють залежність, та зменшення шкоди, пов‘язаної із вживанням цих речовин. Ця політика визначається передусім Єдиною конвенцією про наркотичні засоби від 30 березня 1961 р., Конвенцією про психотропні речовини від 21 лютого 1971 р. та Конвенцією Організації Об‘єднаних Націй про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин, ратифікованими в тому числі й Україною.

Положення цих документів стосовно сприяння здоров‘ю та запровадженю здорового способу життя були враховані при розробці і прийнятті у подальшому нових програмних документів ВООЗ як на глобальному рівні, так і у Європейському регіоні зокрема, таких, як Основи політики досягнення здоров‘я для всіх у XXI столітті в Європейському регіоні, відомі також під назвою ‘‘ЗДОРОВ‘Я - XXI‘‘.

Крім згаданих загальних положень, викладених у провідних документах, кожна з країн-лідерів формування здорового способу життя має свої особливості розвитку цієї діяльності.


Стратегії та законодавство Канади щодо сприяння здоровому способу життя


Сприяння впровадженню здорового способу життя - ключовий момент у всій політиці Канадської системи охорони здоров’я як національного, так і регіонального рівнів.

Разом з тим Конституція Канади надає право і можливість функціонування такої єдиної системи, коли у її межах фактично діє дванадцять, у відповідності до адміністративного поділу країни (десять провінцій і дві території), підсистем з великою самостійністю, правами, обов’язками (зобов’язаннями) і можливостями. Тобто у провінціях ведеться діяльність щодо впровадження конкретних політик по збереженню та поліпшенню здоров’я, виконання всіх практичних цілей стосовно надання послуг резидентам, забезпечення діяльності лікарів і медичних установ, оплати праці та бюджетів лікарень тощо.

На федеральному рівні урядові органи і служби не займаються наданням послуг в охороні здоров’я. Важлива ж роль Федерального уряду полягає у наданні фінансової допомоги провінціям у тих системах охорони здоров’я, які там впроваджуються, і у збереженні Канадської системи охорони здоров’я в цілому, передовсім через адміністрування і впровадження національного законодавства, зокрема Акта з охорони здоров’я Канади 1984 р. – основного правового документа. Він визначає головну мету політики охорони здоров’я Канади: захист, підтримка та відновлення фізичного та психічного стану здоров’я постійних мешканців Канади, сприяння доступу до служб охорони здоров’я без фінансових та інших перешкод.

Лише за умови поваги до загальнонаціональних правових актів і дотримання їх провінції отримують необхідне фінансування з федерального бюджету. У галузі здоров’я провінції мають дотримуватися таких принципів:

– провінції завжди мають діяти у відповідності до Федеральних законів;

– плани провінції повинні здійснюватися на безприбутковій основі і бути відповідальними перед національним урядом за ті послуги, що в обов’язковому порядку мають надаватися на місцях згідно із національним законодавством. Рішення щодо цього приймаються урядами провінцій та медичними асоціаціями і підкріплюються фінансовими планами;

– принципу універсальності – кожний, якщо він є резидентом провінції, незалежно від віку, стану здоров’я, наявності роботи і доходу тощо, має бути застрахованим провінційним планом охорони зодоров’я і отримувати всі необхідні послуги;

– принципу доступності. Тобто можливість отримання всіх необхідних послуг щодо охорони і збереження здоров’я залишається за резидентом при його переїздах, а також не може бути обмежена фінансовими бар’єрами. Лікарі, як і лікарні, не мають права отримувати з пацієнтів кошти за надану необхідну допомогу.

Є окремі проблеми щодо приватного страхування. У зв’язку з цим Уряд вивчає можливість впровадження додаткових програм, зокрема: національної програми ліків, програми догляду на дому і деякі інші.

Втілення загальноканадських положень у життя доцільно розглянути на прикладі окремої провінції.

Наприклад, основним документом, що забезпечує санітарно-епідеміологічне благополуччя провінції Онтаріо, гарантує проведення оздоровчих програм та визначає права і обов’язки медичних працівників громадського здоров’я, є “Акт сприяння та захисту здоров’я”.

Цей документ складається з десяти частин. У перший частині інтерпретуються основні поняття документа. Друга частина чітко окреслює коло завдань для кожного Департаменту здоров’я. Це перш за все проведення оздоровчих програм та надання медичних послуг на підзвітній території. Оздоровчі програми проводяться у сферах:


Третя частина окреслює проведення заходів щодо зменшення шкідливого впливу чинників навколишнього середовища на здоров’я людей. Діяльність працівників Департаменту здоров’я у цьому напрямі поширюється на медичні заклади, заклади харчової промисловості та громадського харчування, житлові приміщення та ін. Кожен працівник Департаменту здоров’я повинен володіти інформацією про гігієнічний стан навколишнього середовища та санітарно-епідеміологічну ситуацію на виробництві. Для цього він має право одержувати таку інформацію від місцевих відомств, а також від Міністерства навколишнього середовища, Міністерства охорони здоров’я, Міністерства праці та будь-яких інших міністерств.

Частина четверта розглядає дії уповноважених осіб у разі виникнення інфекційного захворювання на адміністративній території.

Якщо працівник Департаменту здоров’я вважає, що на підпорядкованій йому території виникло або є ризик виникнення інфекційного захворювання, він видає протокол, де зазначає можливість інфікування та комплекс заходів, спрямованих на ліквідацію ризику поширення хвороби, а саме такі вимоги: ізолювання хворого, закриття та дезинфекція приміщень, поширення інформації про можливий ризик зараження інфекційною хворобою.


Підходи Європейського співтовариства
до проблеми формування і впровадження здорового способу життя


Сьогоденна робота Європейського регіонального бюро ВООЗ виявила, що Європейська програма “Здоров’я для всіх” пропонує найкращий шлях усвідомлення усіх можливостей системи здоров’я як для старої, так і для нової Європи. Європейське регіональне бюро ВООЗ вирішує широке коло завдань у всіх сферах здоров’я, що тісно пов’язані з загальною системою охорони здоров’я - спосіб життя, навколишнє середовище, служби здоров’я.

1991 р. на 41-й сесії Європейського регіонального комітету ВООЗ було прийнято 38 завдань у межах програми “Здоров’я для всіх до 2000 року” (ЗДВ). Але ще 1984 р. представники 32 держав-членів Європейського відділення ВООЗ затвердили першу групу Європейських завдань з охорони здоров’я, що стало безпрецедентним актом солідарності і одностайності в галузі охорони здоров’я. Це й започаткувало Європейську політику досягнення здоров’я для всіх.

Стратегія ЗДВ передбачає підвищити пріоритетність питань зміцнення здоров’я і профілактики хвороб, вжити позитивних заходів у всіх секторах суспільства, діяльність яких впливає на здоров’я, і приділяти більше уваги ролі окремих осіб, сімей та груп населення.

Основоположні цілі політики ЗДВ: забезпечення справедливості в області охорони здоров’я, поліпшення якості життя, що мають сприяти продовженню його тривалості, у т.ч. збільшенню тривалості повноцінного життя. Стратегія досягнення цілей ЗДВ реалізується шляхом поліпшення способу життя, довкілля і здійснення відповідних медико-санітарних заходів.

Законодавство країн Західної Європи значною мірою узгоджується з основними вимогами у різних сферах життєдіяльності представницьких органів та організацій світової та Європейського співтовариства. Не є винятком й ті аспекти законодавства, що сприяють формуванню і впровадженню здорового способу життя.

Вимоги Європейського співтовариства з цього приводу викладені у багатьох міжнародних правових актах.

Так, Європейська соціальна хартія та переглянута Європейська соціальна хартія розглядаються як інструмент забезпечення соціальних прав людини, у тому числі й забезпечення права на збереження і зміцнення здоров’я. Вона передбачає право на захист у випадку звільнення з роботи, право робітника на повагу до його гідності, право на захист від бідності та соціального виключення, право на належні умови життя, чотиритижневу відпустку. Переглянуту Хартію вже підписали Бельгія, Данія, Естонія, Італія, Кіпр, Литва, Люксембург, Португалія, Румунія, Словенія, Сполучене Королівство Великобританії і Північної Ірландії, Фінляндія, Франція та Швеція.

Спеціальним напрямом сприяння впровадженню здорового способу життя є реалізація політики щодо створення адекватного цій меті сприятливого навколишнього середовища. Загальноєвропейська політика щодо довкілля і охорони здоров'я вироблялася на конференціях на рівні міністрів у Франкфурті (1989 р.) і Гельсінкі (1994 р.). Основна увага приділялася питанням планування у цій галузі. У Гельсінгській декларації щодо дій у галузі довкілля і охорони здоров’я міністри європейських країн взяли на себе зобов’язання щодо забезпечення партнерства між міністерствами та регіональними і місцевими органами управління для підготовки національних планів дій по охороні довкілля і здоров’я. На початок 1999 р. 40 з 51 держав - членів ВООЗ уже завершили їх підготовку.

Багато чого з національних планів у певних напрямах уже реалізовано, зокрема:

– у Фінляндії затверджено для фінансування 40 науково-дослідних проектів, щоб вирішити зазначені у планах проблеми у зв’язку з поширенням таких неінфекційних захворювань, як алергія і рак;

– Болгарія, Угорщина, Румунія і Словаччина розпочали здійснення ініціатив щодо підвищення потенціалу і можливостей місцевих органів влади і управління, безпосередньо пов’язаних з діяльністю по реалізації планів гігієни довкілля;

– у Болгарії, Угорщині, Польщі, Румунії, Словаччині і Чешській Республіці розпочато реалізацію проекту за підтримки з боку програми Phare Європейського Союзу з метою ліквідації наслідків забруднення повітря на здоров’я;

– У Казахстані, Киргизстані та Узбекістані створено спеціальні фонди цих країн з метою використання коштів, що надходять від приватизації, а також низку систем ціноутворення і штрафів для вирішення невідкладних проблем довкілля, що передбачені планами.

Значний вклад у сприяння впровадженню здорового способу життя зробила організована ВООЗ і урядом Великобританії III Лондонська конференція на рівні міністрів навколишнього середовища і охорони здоров'я, що відбулася у червні 1999 р. Це найзначніший політичний форум у галузі довкілля і здоров'я з тих, що будь-коли проводили у Європі. Понад 900 учасників, у тому числі 72 європейських міністри презентували всі країни Європи. Конференція спрямована на вироблення загальної для всіх програми дій, на співпрацю між різними міністерствами для вирішення найтерміновіших і невідкладніших проблем і поліпшення стану здоров'я населення.

Паралельно з Лондонською конференцією проводився Форум “Здорова планета”, координацію якого по лінії неурядових організацій здійснював UNED/UK (Комітет Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії /Комітет Організації Об'єднаних Націй з довкілля і розвитку). Уперше неурядові організації брали участь практично на всіх стадіях підготовки Протоколу конференції, Хартії і Декларації, що є прикладом залучення широких верств населення до вирішення проблем на найвищому рівні.

На конференції були прийняті:

· Протокол з проблем водовикористання і здоров'я.

· Хартія з питань транспорту, довкілля і охорони здоров'я.

· Лондонська декларація.

Протокол з проблем водовикористання і здоров'я до Конвенції ЄЕК/ООН 1992 р. про охорону і використання трансграничних водотоків і міжнародних озер має обов'язковий у правовому полі характер.

За даними 110 мільйонів людей у Європейському регіоні не мають доступу до безпечної питної води. Кожна сьома людина в Європі страждає від нестачі безпечної води питної, а такі “середньовічні” хвороби, як холера і брюшний тиф, все ще трапляються час від часу в регіоні. У даному Протоколі, що є спільною ініціативою ВООЗ та Європейської економічної комісії Організації Об'єднаних Націй, визначені завдання і терміни у трьох сферах, що викликають стурбованість, а саме: забезпечення належного питного водопостачання і санітарії, безпечне водопостачання для сільського і водного господарств та у рекреаційних цілях і забезпечення ефективності систем моніторингу і регулювання факторів ризику і небезпек для здоров'я людей. Протокол є важливою правовою основою, спираючись на яку працівники охорони здоров'я і всі, хто активно відстоює його інтереси, зможуть протистояти забрудненню довкілля у сільському господарстві і промисловості, а також залучити для цього велику кількість партнерів у найрізноманітніших секторах, що є необхідним для створення доступних умов користування безпечною водою - однієї з найважливіших передумов здоров'я.

У Хартії з питань транспорту, довкілля і охорони здоров'я наголошується на тому, якою користю для людства є зручності дорожного транспорту з точки зору наслідків для здоров'я широких мас населення і негативного впливу на зростання і розвиток економіки. У Хартії визначені нові завдання стратегії в галузі охорони здоров'я, транспортної політики та землевикористання. Досягнуті угоди стосовно принципів, завдань і практичних стратегій, спрямованих на зменшення пов’язаної з транспортом шкоди для здоров’я населення. Конкретні завдання стосовно поліпшення здоров’я присвячені таким питанням, як якість повітря, травматизм, фізична активність, шум.

Хартія звклакає удосконалювати координацію політики стосовно довкілля, транспорту і охорони здоров’я; створювати механізми для інтегральної оцінки впливу стратегії стосовно транспорту на довкілля; впроваджувати системи моніторингу; розроблювати для сектора транспорту рекомендації щодо гігієни довкілля. У Хартії зазначається, як ми розплачуємось нашим здоров’ям за той транспорт, яким користуємося, що, в свою чергу, викликає також приховані економічні видатки. Зовнішні видатки, пов’язані з транспортом, згідно із оцінкою становлять 4,1% валового внутрішнього продукту Європейського Ссоюзу. В цих розрахунках враховуються збитки, пов’язані із шкодою для здоров’я і транспортними корками, але не враховується суттєва економія, якої можна було б досягти за рахунок зниження видатків на охорону здоров’я, надавши населенню, що веде в цілому сидячий спосіб життя, реальний вибір різних видів безпечного пересування.

Хартія передбачає широкий діапазон заходів, яких треба вжити на місцевому і національному рівнях з метою добитися поліпшення у цій сфері. Зокрема, ці заходи стосуються планування транспорту і землевикористання, програм інвестування в інфраструктури, прийняття відповідних політичних рішень щодо дій, спрямованих на підвищення привабливості громадського транспорту, їзди на велосипедах і ходьби, а також приділенню особливої уваги групам ризику у даних умовах, таким, наприклад, як діти і особи похилого віку.

Хартія особливо підкреслює користь найпростіших, але загалом забутих, засобів пересування, а саме на велосипедах і ходьби. Є дані про те, що коли б ті, що ведуть сидячий спосіб життя, тратили б півгодини на день для їзду на велосипедах чи ходьбу, то показник поширеності хвороб серця, ожиріння і діабету скоротався б наполовину. У деяких країнах (таких, наприклад, як Швейцарія, Великобританія, Нідерланди, Данія, Норвегія) прийняті національні стратегії заохочення до вказаних видів пересування, але навіть у Нідерландах тільки 1% населення щорічно їздить на велосипедах, а у Великобританії відповідний показник становить лише 0,1%. Найважливішою проблемою є створення адекватної інфраструктури для безпечної ходьби і пересування на велосипедах.

Хартія не є юридично обов’язковим документом, але міністри домовилися про вивчення до весни 2000 р. питань щодо можливості здійснення, необхідності і змісту нового законодавчого інструментарію.

Лондонська декларація висуває інші першочергові завдання і проблеми:

· ранні наслідки кліматичних змін для здоров'я людей, в тому числі необхідність моніторингу наслідків для здоров'я, що уже почали проявлятися у різних частинах Європейского регіону;

· охорона здоров'я дітей і довкілля: попередження осіб, що розробляють і визначають політику, задля звернення уваги на дії, необхідні з урахуванням особливої вразливості дітей стосовно наслідків безвідповідальної діяльності у сфері екологічної безпеки;

· сприяння активізації участі широких мас населення і громадськості у вирішенні проблем гігієни довкілля, в тому числі доступ до інформації;

· належна практика діяльності щодо охорони здоров'я у місцях роботи у світлі вимог охорони довкілля і забезпечення безпеки;

· місцеві проекти в області охорони довкілля і здоров'я;

· економічні перспективи в області довкілля і здоров'я;

· реалізація національних планів дій в області гігієни довкілля.

В окремій групі документів загальноєвропейського рівня закладені основні принципи розвитку фізкультури і спорту. Це, зокрема, нормативно-правові акти Ради Європи: Європейська хартія “Спорт для всіх” - прийнята Радою Європи у 1975 р.; Європейська конвенція проти застосування допінгу, що набула чинності з 1 березня 1990 р. Вона також підписана повноважним представником України у Раді Європи 2 липня 1998 р. у Страсбурзі; Європейська конвенція з насильства та належної поведінки з боку глядачів під час спортивних заходів і, зокрема, футбольних матчів - прийнята Радою Європи 19 серпня 1985 р. в Страсбурзі; Система європейських тестів для визначення фізичного стану населення “ЄВРОФІТ”; Спортивна хартія Європи, рекомендована до виконання Комітетом з розвитку спорту Ради Європи у 1997 р., та інші.

Участь громадськості та доступ до інформації чимдалі визнються як основоположні елементи необхідного переходу до таких реформ розвитку, котрі були б благориятними для довкілля і здоров'я. Орхуська конвенція, прийнята у червні 1998 р. і підписана 39 державами і Європейським співтовариством, є зараз найбільш важливим регіональним документом, що дозволяє збільшити права громадськості на доступ до інформації, участь у процесі прийняття рішень і доступ до правосуддя стосовно питань довкілля і екологічно обумовлених аспектів здоров'я.

У соціально стабільних країнах медичне законодавство надзвичайно розвинуте. Так, наприклад, у ФРН, Франції, США, Італії існують лікарські або медичні кодекси, норми яких детально регламентують права громадян у галузі охорони здоров'я, професійну діяльність медиків, встановлюють чітку відповідальність за порушення даних норм.

Медичне законодавство Іспанії, Франції, Німеччини та інших країн охоплює такі його аспекти:

– розділи загального законодавства про планування сім'ї, місце громадянина, сім'ї, дітей у суспільстві, регулювання питань про права та обов'язки матері та батька, про відшкодування збитків у разі втрати здоров'я;

– кримінальне законодавство, особливо про покaрання за заподіяну шкоду здоров'ю іншій особі або за вбивство; за вживання наркотиків, за злочин, скоєний у нетверезому стані (Іспанія та інші держави);

– законодавство про соціальне страхування, регулювавання фінансової підтримки при захворюванності та інвалідності (Німеччина, Іспанія, Франція) тощо;

– законодавство про працю, розділ про охорону праці, про пожежну охорону і відвернення нещасних випадків на виробництві, про умови праці на робочому місці та в цілому про трудову гігієну, про місце жінки та молоді у трудовому процесі (Іспанія, Польща, Німеччина, Люксембург) тощо;

– соціальне законодавство про залучення до суспільного та трудового життя інвалідів дитинства і праці, а також асоціальних груп населення (Німеччина, Франція, Іспанія, Люксембург);

– законодавство про захист оточуючого середовища та очистку від відходів виробництва (Угорщина, Німеччина, Норвегія, Польща);

– законодавство про фізичну культуру та спорт - про зобов'язання державних органів будувати спортивні споруди, створювати систему лікувальної фізкультури, спортивних занять у навчальних закладах, відповідальність за спортпросвіту населення (Люксембург);

– законодавство про податки, кредити, оподаткування, ціноутворення на продукти харчування, алкогольні напої та тютюнові вироби, для закупівлі садових ділянок (Англія, Норвегія, Фінляндія);

– законодавство про правила вуличного руху, про тверезість, про застосування засобів захисту, про увагу та всі аспекти страхування (Австрія, Люксембург та ін.);

– накази про розподіл держбюджету на потреби місцевих органів охорони здоров'я та сприяння здоровому способу життя (Франція).

Впровадження здорового способу життя значною мірою залежить від особливостей систем охорони здоров’я. У Європейських країнах наявні значні розбіжності у системах фінансування і організації служб охорони здоров’я. У Західній Європі системи охорони здоров’я можна розподілити на дві групи, а саме: на системи “беверіджської” і “бісмаркської” моделей.

Поштовхом до становлення так званих беверіджських або національних систем охорони здоров'я послугував опублікований у 1942 році звіт Беверідж (Beveridge), де були систематизовані організації охорони здоров'я, прийняті Швецією у 30-ті роки. У межах цих систем медичне обслуговування фінансується шляхом оподаткування, контролюється парламентом, доступне для кожного громадянина країни чи особи, що проживає у ній. Державні службовці є відповідальними за управління службами охорони здоров’я. Вони, при нагоді, мають можливість займатися медичною практикою. Лікарі за такої системи отримують ставку чи зарплату, розміри якої залежать від кількості населення, що ними обслуговується, а стаціонари мають загальний бюджет. Всі країни Північної Європи (Данія, Ірландія, Норвегія, Сполучене Королівство Великобританії і Північної Ірландії, Фінляндія, Швеція) прийняли чи зберегли цю модель після другої світової війни. Країни Південної Європи (Греція, Іспанія, Італія, Португалія) приєдналися до цієї групи у 80-ті роки. На сьогодня ця модель є домінуючою у розвинутих країнах. Переваги цієї моделі (загальний доступ, контроль за видатками, більша справедливість і свобода доступу) пояснюють її поширеність.

Основні принципи функціонування беверіджської системи охорони здоров'я такі:

· фінансування за рахунок частки від надходжень податків;

· контроль з боку урядових органів;

· державне фінансування;

· певне використання приватного сектора;

· вільний доступ для всіх громадян;

· управління з боку державних органів, їх висока пріоритетність;

· лікарі отримують ставку чи зарплату, залежно від кільності населення, що вони обслуговують;

· наявність деяких доплат з особистого бюджету пацієнтів.

Основу так званих бісмаркських систем охорони здоров’я чи систем медичного страхування становило прийняте у Німеччині соціальне законодавство (1883 р.). У подібних системах медичне обслуговування фінансується за рахунок обов’язкових внесків, що сплачуються підприємствами (фірмами) і працівниками у визначені законом фонди, що створюються найчастіше за професійними ознаками і управління якими здійснюють представники самих застрахованих. Громадяни, що не мають доступу до таких фондів, охоплюються системами оподаткування чи приватними страховими компаніями. Медичне обслуговування, що надається лікарями, котрі ведуть приватну практику, оплачується на гонорарній основі, а стаціонари перебувають на загальному бюджеті.

Такі системи охорони здоров'я функціонують в Австрії, Бельгії Німеччині, Нідерландах, Франції.

Основні принципи функціонування бісмаркської системи охорони здоров'я:

· фінансування за рахунок обов’язкових внесків, що сплачуються працівниками чи їхніми наймачами або за рахунок оподаткування;

· кошти направляються до “фондів”, тобто неурядових, визначених у законодавчому порядку, органів фінансового управління;

· ці фонди укладають контракти з лікарнями, сімейними лікарями з питань надання медичного обслуговування, що може здійснюватися або на основі контрактів, що визначають той чи інший обсяг бюджету, чи на гонорарній основі.

Останніми роками сталися корінні зміни у системах охорони здоров'я багатьох країн, такі, як: впровадження зборів з користувачів, конкуруючі страхові фонди і масові експерименти у галузі соціального страхування. 1996 р. у Любляні відбулася Конференція ВООЗ з питань реформ у галузі охорони здоров'я в Європі. Але питання, чи поліпшилися в результаті цього рівень і якість обслуговування, чи стало населення країн здоровішим залишаються відкритими. Для виявлення достовірних, підтверджених даних щодо цих питань на початку 1999 р. розпочалась діяльність Європейського центру по моніторингу систем охорони здоров'я за участі ВООЗ, урядів Норвегії та Іспанії, Європейського інвестиційного банку, Світового банку, Лондонської школи економіки та політичних наук і Лондонської школи гігієни та тропічної медицини.

Ведення здорового способу життя зокрема, збереження і досягнення кращого здоров’я взагалі можливе за умов знання і контролю стану свого організму, що, у свою чергу, неможливе без тісного контакту з фахівцями. Утвердженню взаєморозуміння між пацієнтами і медичними працівниками та іншими спеціалістами у галузі охорони здоров’я сприяла Амстердамська декларація з охорони прав пацієнтів (1994 р.). Згідно із декларацією громадянин має мати право на повагу і гідність, невтручання у особисті справи і збереження недоторканності приватного життя, поінформованість, конфіденційність, піклування, лікування і право звертатися зі скаргами. Все, до чого прагнуть пацієнти і організації, що їх представляють, це - доступ до відповідної актуальної інформації, що надавалася б зрозумілим чином і в достатньому обсязі, для того щоб на її основі вони могли приймати рішення щодо різних можливостей, варіантів і методик лікування.

Світове і Європейське співтовариство все більше уваги приділяють запобіганню поширенню шкідливих звичок, зокрема вживанню наркотиків у немедичних цілях.

У країнах Заходу накопичений досить великий досвід використання різноманітних соціальних, соціально-психологічних і духовних підходів до вирішення проблеми наркоманії. Є відмінності й концептуального порядку. Наприклад, останніми роками у країнах Західної Європи все більшого визнання набуває принцип "зменшення шкоди" ("harm reduction), суть якого в тому, щоб відмовитися від принципу "боротьби і викоренення" у зв'язку з його нереалістичністю, а замість цього розробити багатосторонню систему заходів, зорієнтованих на досягнення можливих результатів у соціальній і медичній сферах для хворих на наркоманію.

Протягом останніх років на рівні Європейського регіону ВООЗ прийнято низку документів, що стосуються детального визначення політики і стратегій у таких напрямах, як: зменшення шкоди, що спричиняється тютюном та алкоголем; профілактика і боротьба з хворобами, що передаються статевим шляхом.

Мова йде зокрема про Європейський план дій по боротьбі із споживанням тютюну (1987), Законодавчу стратегію для звільнення Європи від паління, Мадридську хартію по боротьбі із тютюнопалінням (1988). Даними документами визначено 10 стратегій ‘‘За Європу без тютюну‘‘.

У напрямі організації боротьби проти вживання алкоголю 1995 р. у Парижі було прийнято 10 стратегій Європейської хартії стосовно цього питання.

Приділяється увага хворобам, що передаються статевим шляхом. Вироблені рекомендації Міжнародного семінару ‘‘Здійснення політики та стратегій ВООЗ/ЮНЕЙДС з профілактики та боротьби з хворобами, що передаються статевим шляхом‘‘, який проходив 15-17 липня 1997 р. у Латвії.

Пасивний спосіб життя, шкідливі звички, зневажливе ставлення до функціонування систем власного організму, шкідливе фізичне довкілля та несприятливе суспільне середовище - ще не повний перелік причин поширення неінфекційних захворювань, з якими дедалі складніше боротися методами лікування.

У 80-х роках ВООЗ створено одну з найбільш активних програм - "Загальнонаціональна програма інтегрованої профілактики неінфекційних захворювань - СІНДІ" (The Countrywide Integrated Noncommunicable Disease Intervention programe - CINDI). Основний протокол Програми і практичні настанови були прийняті 1987 р. і переглянуті у 1994-му році.

Головна мета програми СІНДІ – поліпшення здоров'я неселення за рахунок зниження захворюваності, інвалідності і смертності завдяки профілактиці і контролю за факторами ризику, котрі є спільними для більшості хронічних неінфекційних захворювань.

Офіційну домовленість МЗ України з ВООЗ було підписано 1994 р. Базовими документами є "Протокол СІНДІ-України" 1994 р. і наказ МЗ України від 30.05.1995 р. щодо виконання програми СІНДІ. Цим документом затверджена Координаційна Рада по управлінню програмою і визначені відповідні заклади.

Разом з тим, у країнах Західної Європи як один з напрямів запобігання і викоренення інфекційних хвороб є масова вакцинація населення. З цією метою розробляються і впроваджуються спеціальні програми.

Практична діяльність, спрямована на збереження та зміцнення здоров’я, вказує на значну роль використання населенням медпрепаратів, вітамінів, мінералів тощо. У зв’язку з цим зростають вимоги Європейського законодавства до виробництва лікарських препаратів, їх якості та адекватності дії. З цього приводу постановою Ради Європи № 2309/93 від 22 липня 1993 р. було засновано Європейське Агентство по контролю лікарських засобів (Europen Medical Evaluation Agency - EMEA). Після десяти років взаємодії національних ліцензійних органів країн Європейського Союзу (ЕС) розроблено цілісну систему ліцензування (реєстрації) фармпрепаратів.

Європейська система з ліцензування (реєстрації), що набула чиннлості 1995 р., гарантує якість, безпеку і ефективність всіх лікарських препаратів, що виробляються і (чи) реалізуються на території ЄС. Окрім того, гарантується, що вся продукція, яка поставляється на європейський ринок, випускається тільки тими виробниками, котрі мають на це відповідний дозвіл і чиї підприємства регулярно контролюються уповноваженими інстанціями.

Щоб привести у відповідність розбіжності між державами - членами співдружності з приводу виду, змісту, обсягу і показників якості, комісія Європейської співдружності видала 13 червня 1991 р. директиви для визначення принципів і головних напрямів виробництва певних лікарських препаратів для вжитку: всі визначені лікарські препарати, що виробляються у Співдружності чи ввозяться у країни Співдружності для вживання, мають вироблятися у відповідності з принципами і головними напрямами GMP (Good Manufacturing Practice - добра практика виробництва).


Сприяння впровадженню здорового способу життя у Великобританії


Стратегічним документом, що впливає на політику і спрямування законодавчо-нормативної бази у Великобританії щодо збереження і зміцнення здоров’я неселення є Хартія за пропаганду здорового способу життя
, оприлюднена на початку 1998 р.

Хартія виділяє п’ять пріоритетів формування здорового способу життя:

1. Справедливість. Економічна та соціальна політика, що здійснювалася протягом останніх десятиліть, спричинила дедалі широкий розрив між багатими й бідними. Разом з тим, незаперечні докази підтверджують, що будь-яка дискримінація - як у соціальному, так і матеріальному плані - нерозривно пов’язана із соціальними проблемами і проблемами охорони здоров’я, що чимдалі загострюються у Сполученому Королівстві. Такі нерівності гальмують розвиток для всіх.

2. Залученість. У Великій Британії склалася ситуація, коли зменшуються можливості отримати хорошу професійну освіту і все менше перспектив влаштуватися на хорошу роботу. Така стабільність у становищі знедолених лягає тягарем відповідальності на плечі всієї нації. Тому необхідно домогтися, щоб всі маргіналізовані індивіди та громади отримали підтримку своїх зусиль щодо участі у житті британського суспільства. Знедолених потрібно залучити до суспільнго життя. Необхідні більші інвестиції на тренінг і освіту. Політика створення нових робочих місць, передбачає задоволення потреб як роботодавців, так і найманих робітників, не тільки бажана, а й вкрай необхідна. Значно більше зусиль треба спрямовувати на забезпечення сприятливих умов для тих, хто хоче брати участь у будь-яких видах добровільної діяльності, де можуть утворюватися важливі професійні навички та суспільні зв’язки, які стануть тією пружиною, що підштовхне цих людей до активної участі у житті британського суспільства.

3. Суспільний капітал. У суспільстві все більше усвідомлюється важливість ініціативних груп сприяння поліпшенню умов здоров’я та соціальних умов, діяльність яких доповнює послуги, що надаються Національною системою охорони здоров’я, доброчинними організаціями та промисловістю. Ці групи добровольців, як правило, складаються з місцевих зацікавлених осіб, і вони стають важливим і потужнішим джерелом суспільного капіталу, що інвестується в суспільний розвиток.

Вважається за необхідне нарощувати потенціал суспільного капіталу для забезпечення потреб, які визначаються на місцях.

4. Заповзятість. Хартія звертає увагу, що заходи спрямовані на поліпшення загального здоров’я здійснюються людьми і з людьми, а не просто для людей. І цей факт мають якомога виразніше усвідомити як фахівці в галузі охорони оздоров’я, так і відповідні організації, беручи до уваги, що тенденція “професіоналізувати” місцеві мережі охорони здоров’я часто залишає на узбіччі саме тих людей, які прагнуть прилучитися до діяльності й навчитися впливати на визначники здоров’я. Люди прагнуть до участі й прагнуть мати надійний доступ до процесів ухвалення рішень, що впливають на їхнє життя, і їм слід надати можливість здійснювати переміни. Тому є потреба редемократизувати й заангажувати суспільство на всіх рівнях з метою підсилення спроможності індивідів. Культура заповзятістості потребує інвестування в практичну освіту (наприклад, викладацьку майстерність), підтримку лідерства (наприклад, програм виховання) та доступу до ресурсів. У зв’язку з цим істотну роль відіграють комунікаційні та транспортні мережі, і особливе значення у цьому плані Хартія приділяє розвитку і доступності в публічних бібліотеках, центрах здоров’я та інших громадських місцях системи Інтернету.

5. Місцеві центри діяльності. Реальний акцент політики та практики у сфері пропаганди й заходів, спрямованих на утвердження здорового способу життя, слід змістити від національного до місцевого та комунального рівнів. Найефективнішими стратегіями є ті, що безпосередньо випливають з необхідності покращання ситуації у громадах. За ними люди мають перебувати у центрі діяльності та ухвалення рішень, їм надаються можливості легкого доступу до інформації та мереж комунікацій.

Центри здорового способу життя мають правити за місцеві ресурсні центри, які підтримуватимуть зусилля всіх місцевих зацікавлених осіб, залучених до заходів щодо формування здорового способу життя. У партнерстві з місцевим бізнесом, урядовими, релігійним та університетським секторами центри мають надавати адміністративну й технічну підтримку, що доповнюватиме доступ до Інтернету, використовувати семінарські заняття та навчальні матеріали.

Британська хартія за пропаганду здорового способу життя визначає, що роль уряду має полягати в тому, щоб надавати допомогу, коли або індивіди, або громади неспроможні мобілізувати достатньо ресурсів, щоб діяти відповідно. Уряд має підтримувати й заохочувати добру практику на місцевому рівні, де зацікавлені особи мусять додати нових сил або зробити новий суспільний внесок у будівництво локальних інфраструктур, що сприятимуть поліпшенню умов здоров’я для всіх.

Один з принципів системи охорони здоров’я у Великобританії - вільний доступ до неї всіх громадян. Важливо, що її фінансування - приблизно на 85% здійснюється за рахунок податків - не впливає безпосередньо на населення.

Але у різних регіонах країни асигнування на охорону здоров'я неоднакові. Керівництво Центру виробило формулу щодо розподілу коштів на охорону здоров'я, виходячи з таких критеріїв: кількість населення, віковий розподіл населення, рівень смертності і рівень захворюваності. У відповідності з цими критеріями кожний регіон отримує певну суму на охорону здоров'я. Але дана формула, вироблена "наверху", не влаштовувала регіони, котрі вважають, що до вище зазначених критеріїв необхідно додати ще один: рівень соціального розвитку регіону (матеріального благополуччя його жителів). У багатих районах тривалість життя набагато вища, ніж у районах, де живе населення з низьким рівнем життя. А саме райони для багатих отримують більшу частину коштів (тому що чим старша людина, тим більше коштів відраховується на її медичне обслуговування), а коштів найбільше потребують регіони з низьким рівнем соціального розвитку, де охорона здоров'я здебільшого страждає від їх нестачі. Вважається, що необхідно прийняти іншу формулу розподілу коштів, за якою головне місце відводитиметься соціальному чиннику.

Частина п’ята визначає права працівника Департаменту здоров’я та право на оскарження його діяльності.

Працівник Департаменту здоров’я виконує завдання та підпункти зазначеного Акта, гарантує їх забезпечення. Він має право доступу до будь-якого закладу, право на перевірку його діяльності. Керівник закладу має повністю погоджуватись з результатами перевірки та вимогами працівника Департаменту здоров’я. В разі необхідності письмові копії результатів перевірки розглядатимуться як доказ на судовому процесі.

Якщо власник (керівник) закладу чинить опір роботі працівника Департаменту здоров’я, останній може звернутись до суду з вимогою видачі ордеру на проведення перевірки закладу.

При оскарженні дій працівника Департаменту здоров’я власник (керівник) закладу може звернутися до Апеляційної Комісії. Апеляційна Комісія може підтвердити правомірність дій працівника Департаменту здоров’я, може змінити або анулювати його висновки.

Обидві сторони можуть також опротестувати рішення Апеляційної Комісії у вищих інстанціях за діючими правилами.

Частина шоста регулює діяльність Департаментів здоров’я та Рад при Департаментах здоров’я. У кожному адміністративному районі повинна бути своя Рада Департаменту здоров’я. До складу Ради Департаменту здоров’я входять від 3 до 13 муніципальних членів та один або декілька членів, яких призначає лейтенант-губернатор. Голова Ради Департаменту здоров’я є членом муніципальної Ради.

Рада Департаменту здоров’я та муніципальна Рада підписують угоду на проведення Департаментом здоров’я оздоровчих програм та надання медичних послуг. Зі свого боку муніципальна Рада як орган муніципальної влади гарантує підтримку діяльності Департаменту здоров’я.

Частина сьома проводить управлінську вертикаль від Міністерства охорони здоров’я до працівників Департаменту здоров’я, висвітлює права та обов’язки кожної із сторін.

Частина восьма визначає права лейтенант-губернатора щодо діяльності у межах цього Акта. лейтенант-губернатор може видавати постанови, які передбачені “Актом сприяння та захисту здоров’я”; визначати шляхи втілення цих постанов, стандарти та вимоги до регулюючих документів, що видаються у відповідності до цього Акта; анулювати постанови, прийняті згідно із цим Актом.

Дев’ята частина визначає осіб-порушників “Акта сприяння та захисту здоров’я”, встановлює відповідальність за протиправні дії. Так, наприклад, суд може накласти штраф на установу, яка порушила одне із положень цього Акта до 5000 канадських доларів за кожен день з моменту реєстрації правопорушення.

Десята частина вносить необхідні корективи щодо змісту “Акта сприяння та захисту здоров’я”.

Таким чином, аналізуючи “Акт сприяння та захисту здоров’я” провінції Онтаріо, можна дійти висновку, що цей документ стосується всіх аспектів громадського та індивідуального здоров’я, регламентує проведення заходів щодо поліпшення здоров’я і санітарно-епідеміологічної ситуації окремої території, визначає права і обов’язки відповідальних осіб, вказує на узгодженість дій всіх підрозділів (структур) охорони здоров’я від Департаментів здоров’я (муніципальний рівень) до Міністерства охорони здоров’я, що забезпечує законопослушність та прискорення проведення оздоровчих програм.

Подібні приклади широких повноважень щодо впровадження системи охорони здоровя притаманні практично усім регламентам провінції.

У Канаді чітко розмежовано відповідальність за управління процесами щодо охорони здоров’я між Федеральним урядом і урядами провінцій. Так, Міністерство здоров’я та добробуту Канади є відповідальним за управління Актом охорони здоров’я Канади, Актом з питань харчування, ліків, контролю за наркотиками, Актом контролю за тютюновими виробами, іншими медичними проектами. Воно бере участь разом з Міністерством охорони навколишнього середовища у співуправлінні Актом охорони навколишнього середовища Канади. Виконує функції радника Уряду з питань здоров’я населення та безпеки. Міністерство охорони здоров’я провінцій зобов’язане управляти законодавством з питань охорони здоров’я населення у провінціях, впроваджувати програми здоров’я, забезпечувати організацію та надання допомоги службам здоров’я, сприяти наданню допомоги.

Для системи охорони здоров’я у Канаді характерні такі риси:

· її фінансування є державним і зійснюється на національному і провінційному рівнях. 70% фондів надається за рахунок збору податків;

· більшість послуг надається приватними лікарями та приватними лікарнями, які проте, є неприбутковими. Оплату праці лікарів здійснює держава;

· дана система є системою “одного сплатника”. У кожній провінції діє одна страхова компанія, роль страхового представника фактично виконує Уряд, що значно спрощує надання послуг клієнтам, виплат лікарям і формування бюджетів медичних закладів тощо (наприклад, у США налічується приблизно 15 тис. страхових компаній).

· останніми роками за наявності деякої кризи у фінансуванні докладається багато зусиль, щоб послуги стали ефективнішими. Вважається, що близько 30% послуг не дають необхідного ефекту. Звідси випливає необхідність ще однієї функції - контроль за видатками, кількістю лікарів і лікарень;

· для поліпшення здоров’я населення особлива роль відводиться сприянню впровадженню здорового способу життя, що також зменшує навантаження на всю систему охорони здоров’я.

Таку систему охорони здоров’я у Канаді, відомої як беверіджська, або національна, прийнято у 70-х роках. За цією системою медичне обслуговування фінансується шляхом оподаткування, контролюється парламентом, доступне для кожного громадянина країни чи особи, що проживає у ній. Лікарі отримують ставку чи зарплату, розміри якої залежать від кількості населення, що ними обслуговується, а медичні заклади працюють у рамках отримуваного бюджетного фінансування.

Слід зауважити, що до сімдесятих років політика у галузі охорони здоров’я не лише в окремих провінціях, а й у Канаді у цілому, була спрямована на надання медичних послуг окремим особам. Але стало зрозумілим, що така політика не влаштовує ані населення, ані організаторів. Тому було розроблено програму формування здорового способу життя, і таким чином розширився підхід до охорони здоров’я населення.

Основні положення цього підходу такі:

1. Звіт “Нові перспективи: про здоров’я канадців у 1974 р.” став поворотним документом, що указав на нове розуміння Урядом основних чинників, що визначають здоров’я, роль Уряду в охороні здоров’я. Виникла ідея, що здоров’я – більш широке поняття, ніж традиційно вважали у сфері охорони здоров’я. Найбільша увага має приділятися способу життя, і було визнано, що найбільший потенціал поліпшення здоров’я полягає у залученні канадців до здорового способу життя. У подальшому створювалися організації з формування здорового способу життя, і основна увага концентрувалася саме на його пропаганді, дослідженнях, розвитку програм та їх фінансуванні, особливо на рівні громад і неприбуткових організацій.

2. У середині 80-х років підвищилось розуміння обмеженості зусиль поліпшення здоров’я без винятку за рахунок пропаганди здорового способу життя. Практика і дослідження виявили, що здоров’я і мотивація поведінки визначалися доходом, соціальним статусом, роботою, культурою тощо. У Канаді значна група фахівців разом з Канадським Міністерством здоров’я і добробуту та громадськими організаціями була залучена до розробки концепції нового бачення сприяння здоров’ю, яку покладено значною мірою в основу Оттавської Хартії. Було прийнято цілком нову стратегія, що передбачала створення відповідних умов навколишнього середовища, вироблення необхідних навичок, участь громад, розвиток системи надання послуг та ін. Безумовно, що до них приєдналися й ті, хто розробляє політику у сфері здоров’я, а також значна кількість громадських організацій та громад.

3. У Канаді значну частину валового національного доходу передбачено на охорону здоров’я. За останні 30 років канадці майже подвоїли його частку, яка йшла на фінансування системи охорони здоров'я. 1960 року це становило 5,4 %, 1991-го - 9,9 %. Завдяки цьому канадська система охорони здоров'я була найбагатшою у світі за рівнем забезпечення.

Слід зауважити, що в Канаді не приймалися спеціальні закони щодо формування здорового способу життя. Діяльність у цій сфері здійснюється у рамках федерального та провінційних актів з охорони здоров’я та деяких інших й у відповідності до вироблених стратегій і прийнятих програм, що конкретизують діяльність за напрямами.

У Канаді впроваджується федеральна ініціатива щодо контролю за тютюнопалінням, що започаткована з 1994 р. Зараз у Канаді палять приблизно 30% населення (1991 р. - 50%). Через цю шкідливу звичку у країні витрачається близько 50 мільярдів доларів прямих і непрямих видатків (у тому числі 3,5 млрд. на охорону здоров’я ).

У більшості провінцій є законодавство, що регулює продажу тютюнових виробів для неповнолітніх.

У Канаді розроблено і вроваджується стратегія щодо наркотичних засобів. Її головна мета - зменшити негативний вплив на окремих осіб, сім`ю, громаду, спричинений алкоголем та іншими наркотичними засобами.

Аналіз законодавчо-нормативної бази Канади щодо сприяння впровадженню здорового способу життя вказує на те, що у цій сфері діяльності відсутня жорстка централізація. Управління цим процесом на федеральному рівні здійснюється за посередництвом регулювання рівня фінансування провінцій. У свою чергу, провінції з повагою ставляться до виконання федерального закону, їм економічно вигідно виконувати всі його вимоги. Разом з тим, на регіональному рівні діють свої закони, що регулюють сферу охорони здоров’я і не суперечать Федеральному законодавству.

Очевидною є ефективність механізму реалізації законів та нормативних актів стосовно збереження та зміцнення здоров’я населення. Він передбачає грунтовні наукові розробки питання, надання широких прав провінціям, муніципалітетам, а також громадам і громадським організаціям, стабільне і досить вагоме фінансування системи охорони здоров’я, велику кількість спеціальних програм і значну активність громадськості щодо їх впровадження в життя.

Важливим компонентом є програми по реалізації різних аспектів здорового способу життя. Вони приймаються як на федеральному рівні, так і на рівні провінцій і муніципалітетів. З актуальних проблем конкретні програми приймаються навіть у невеликих громадах. Тобто, за відсутності і, вочевидь, непотрібності великої кількості законів стосовно сприяння здоров’ю та здоровому способу життя конкретні програми, поінформованість та активна участь населення сприяють високому рівню здоров’я канадців.


9.3. Законодавство і нормативні акти України щодо здорового способу життя


Окремого законодавства про сприяння здоровому способу життя в Україні немає. Відповідні правові норми щодо цього містяться у нормативно-правових актах, що відносяться до сфер галузей законодавства.

Здоров‘я людини в Україні розглядається як одне з найголовніших немайнових благ особи. Статтею 3 Конституції України здоров`я людини, як і її життя, особиста честь і гідність, недоторканність та безпека, визначене найвищою соціальною цінністю. Згідно із статтею 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров`я.

У статті 3 Основ законодавства України про охорону здоров‘я, що після Конституції є другим за юридичною вагою правовим актом у цій сфері, здоров`я визначається як стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів. Таким чином, у національне законодавство України практично імплементоване визначення здоров‘я, прийняте ВООЗ.

Слід наголосити на тому, що Основи законодавства України про охорону здоров‘я не лише дають визначення основних понять, змісту права на охорону здоров‘я та її принципів, а й водночас встановлюють певні обов‘язки для суспільства, держави та особистості. Вони містяться у розділі IV: ‘‘Забезпечення здорових і безпечних умов життя‘‘. У свою чергу, цей розділ складається із статей, що стосуються підтримання необхідного для здоров`я життєвого рівня населення; забезпечення охорони навколишнього середовища як важливої передумови життя і здоров‘я людини; забезпечення санітарного благополуччя територій та населених пунктів; створення сприятливих умов праці, навчання, побуту та відпочинку; запобігання інфекційним захворюванням; проведення обов`язкових профілактичних медичних оглядів неповнолітніх, вагітних жінок, працівників підприємств із шкідливими і небезпечними умовами праці, військовослужбовців та осіб, професійна чи інша діяльність яких пов‘язана з обслуговуванням населення або підвищеною небезпекою для оточуючих; сприяння здоровому способу життя населення.

Зокрема у статті 25 ‘‘Підтримання необхідного для здоров`я життєвого рівня населення‘‘ встановлено, що держава забезпечує життєвий рівень населення, в тому числі їжу, одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслуговування і забезпечення, необхідні для підтримання його здоров'я. З цією метою на основі науково обгрунтованих медичних, фізіологічних та санітарно-гігієнічних вимог встановлюються єдині мінімальні норми заробітної плати, пенсій, стипендій, соціальної допомоги та інших доходів населення, організується натуральне, в тому числі безплатне забезпечення найбільш уразливих категорій населення продуктами харчування, одягом, ліками та іншими предметами першої необхідності, вживається комплекс заходів щодо задоволення життєвих потреб біженців, безпритульних, інших осіб, у яких немає певного місця проживання, безплатно надаються медична допомога і соціальне обслуговування особам, які перебувають у важкому матеріальному становищі, загрозливому для їхнього життя і здоров'я.

Стаття 28 ‘‘Створення сприятливих умов праці, навчання, побуту та відпочинку‘‘ проголошує, що з метою забезпечення сприятливих для здоров'я умов праці, навчання, побуту та відпочинку, високого рівня працездатності, профілактики травматизму і професійних захворювань, отруєнь та запобігання іншої можливої шкоди для здоров'я встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробничих та інших процесів, пов'язаних з діяльністю людей, а також до якості техніки, обладнання, будівель, споживчих товарів та інших об'єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров'я. Всі державні стандарти, технічні умови і промислові зразки обов'язково узгоджуються з органами охорони здоров'я.

Власники і керівники підприємств, установ і організацій зобов'язані забезпечити в їх діяльності дотримання правил техніки безпеки, виробничої санітарії та інших вимог щодо охорони праці, передбачених законодавством про працю, не допускати шкідливого впливу на здоров'я людей та навколишнє середовище.

Держава забезпечує нагляд і контроль за створенням сприятливих для здоров'я умов праці, навчання, побуту і відпочинку, сприяє громадському контролю з цих питань.

Стаття 32 ‘‘Сприяння здоровому способу життя населення‘‘, зокрема, встановлює, що держава сприяє утвердженню здорового способу життя населення шляхом поширення наукових знань з питань охорони здоров'я, організації медичного, екологічного і фізичного виховання, вживає заходів щодо підвищення гігієнічної культури населення, створення необхідних умов, у тому числі медичного контролю, для заняття фізкультурою, спортом і туризмом, розвиток мережі лікувально-фізкультурних закладів, профілакторіїв, баз відпочинку та інших оздоровчих закладів, боротьбі із шкідливими для здоров'я людини звичками, встановлення системи соціально-економічного стимулювання осіб, які ведуть здоровий спосіб життя. Крім того, у даній статті визначається, що в Україні проводиться державна політика щодо обмеження паління та вживання алкогольних напоїв.

За міжнародними підходами до розробки й впровадження політики сприяння здоровю та пропаганди здорового способу життя, викладеного у попередньому розділі, Основи законодавства України про охорону здоровя в загальному вигляді охоплюють практично весь спектр необхідних стратегій у цій сфері, трактуючи здоровя, охорону здоровя та здоровий спосіб життя як багатосторонні поняття і проблеми, що потребують при їх розв‘язанні багатосекторального комплексного підходу. Цей акт встановлює цілком адекватне міжнародним підходам розуміння здоров‘я, охорони здоровя, права на охорону здоровя та здорового способу життя, використовуючи при цьому як основний елемент багатофакторність етіології більшості захворювань і необхідність боротьби з ними на індивідуальному, сімейному та суспільному рівнях.

Додаткове, більш детальне регулювання основних аспектів сприяння здоровю та впровадженню здорового способу життя забезпечується низкою інших законодавчих актів та нормативних актів Президента України та Кабінета Міністрів України, центральних органів виконавчої влади.

Важливе значення для вирішення проблеми здорового вибору має Закон України ‘‘Про рекламу‘‘, прийнятий Верховною Радою України 1996 р. Цим Законом серед інших загальних обмежень рекламної діяльності забороняється надавати відомості або закликати до дій, які можуть спричинити порушення законодавства, завдають чи можуть завдати шкоди здоров'ю або життю людей і навколишньому природному середовищу, а також спонукають до нехтування засобами безпеки (стаття 8). Крім того, стаття 11 Закону встановлює вимоги щодо поширення соціальної рекламної інформації, що ідентифікується як інформація державних органів з питань здорового способу життя, охорони здоров'я, охорони природи, збереження енергоресурсів, профілактики правопорушень, соціального захисту та безпеки населення, що не має комерційного характеру.

Не менш важливим є Закон ‘‘Про благодійництво та благодійні організації‘‘, прийнятий 16 вересня 1997 р., стаття 4 якого одним з основних напрямів благодйіної діяльності визначила сприяння розвитку охорони здоровя, масовій фізичній культури, спорту та туризму, пропагування здорового способу життя, участь у наданні медичної допомоги населенню та здійснення соціального догляду за хворими, інвалідами, одинокими, людьми похилого віку та іншими особами, які через свої фізичні, матеріальні чи інші особливості потребують соціальної підтримки та піклування.

Важливим документом є Указ Президента України від 27 квітня 1999 р. ‘‘Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя‘‘, яким затверджено основні напрями державної діяльності у зазаначеній сфері, утворено всеукраїнську координаційну раду з питань розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян.

В Указі теж йдеться про те, що розбудова суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави потребує активізації зусиль органів виконавчої влади, громадських і релігійних організацій у деяких напрямах, у тому числі й в напрямі формування здорового способу життя.

На виконання даного Указу Президента Кабінетом Міністрів України розроблено Національну програму патріотичного виховання населення, формування здорового способу життя, розвитку духовності та зміцнення моральних засад суспільства, яка затверджена постановою Уряду від 15 вересня 1999 р. №1697. Серед інших цей документ містить розділ ‘‘Формування здорового способу життя‘‘.

Важливим документом є наказ Міністерства охорони здоровя України від 5 січня 1999 р. №1 ‘‘Про поліпшення діяльності органів і закладів охорони здоров‘я з питань формування здорового способу життя, гігієнічного виховання населення‘‘. В ньому наведено аналіз результатів діяльності органів та закладів охорони здоровя України у вказаній сфері та проблем, що її супроводжують, робота по формуванню здорового способу життя та гігієнічного виховання населення визначається як пріоритетне завдання органів і закладів охорони здоровя.

Науково-методичним центром по цим питанням визначено Український науково-дослідний інститут громадського здоровя, у складі якого створено відділ координації діяльності центрів здоровя, що є основними установами у мережі закладів охорони здоровя, відповідальними за роботу по формуванню здорового способу життя та гігієнічного виховання населення.

Наказ вимагає від керівництва місцевих органів охорони здоровя залучати до зазначеної роботи медичних працівників усіх спеціальностей, забезпечувати координацію діяльності по формуванню здорового способу життя та гігієнічному вихованню населення інших секторів. Крім того, наказом затверджено Типове положення про центр здоровя; Орієнтовний мінімальний перелік форм і засобів гігієнічного виховання, що мають використовуватися в роботі органів та різних типів закладів охорони здоровя; Функції головних спеціалістів органів охорони здоровя з питань формування та зміцнення здоровя, гігієнічного виховання населення; Функції фахівців науково-дослідних закладів (центрів), медичних і фармацевтичних навчальних закладів з питань формування та зміцнення здоровя, гігієнічного виховання населення.


Законодавство України і проблема полегшення здорового вибору стосовно харчування


Для забезпечення безпеки, якості продуктів харчування в Україні створено відповідну законодавчу базу. Зокрема, 27 грудня 1997 р. був прийнятий Закон ‘‘Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини‘‘. Даний Закон є основою регулювання процесу забезпечення якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини. Він забороняє виготовляти, ввозити, реалізовувати, використовувати в оптовій чи роздрібній торгівлі, громадському харчуванні неякісні, небезпечні для здоров'я та життя людини або фальсифіковані харчові продукти, продовольчу сировину і супутні матеріали, встановлює чіткі критерії, за якими продукти харчування та продовольча сировина визнаються неякісними, небезпечними для здоров'я і життя людини та фальсифікованими, визначає порядок затвердження харчових добавок, дозволених для використання у харчових продуктах, вимоги щодо запобігання використанню небезпечних продовольчої сировини, супутніх матеріалів та технологій їх виготовлення (обробки, переробки).

Важливими з точки зору сприяння здоровому вибору є встановлені Законом вимоги до маркування харчових продуктів, які, зокрема, забороняють реалізацію і використання вітчизняних та ввезення в Україну імпортних харчових продуктів без маркування державною мовою України, що містить у доступній для сприймання споживачем формі інформацію про усі характеристики харчового продукту.

Одним з важливих аспектів здорового харчування, увага якому нині приділяється в усьому світі, є запобігання дефіциту йоду. З цією метою Урядом України 28 жовтня 1997 р. на виконання Національної програми ‘‘Діти України‘‘ видано постанову ‘‘Про деякі заходи щодо масової профілактики захворювань, пов‘язаних з йодною недостатністю”. Цією постановою Міністерству агропромислового комплексу доручено налагодити виробництво і постачання йодованої кухонної солі у необхідних кількостях, а місцевим органам виконавчої влади - рекомендувати торгівельним організаціям усіх форм власності здійснювати продаж населенню такої солі.

Про необхідність сприяння здоровому вибору (в тому числі й харчування) йдеться також у затвердженій Указом Президента України від 4 лютого 1999 р. Програмі профілактики і лікування артеріальної гіпертензії в Україні. Зокрема, у преамбулі цього документа незбалансоване харчування (надмірне вживання солі, насичених жирів) разом із спадковістю, стресом, палінням, зловживанням алкоголем, зайвою вагою тіла та малорухливим способом життя визначається як один з факторів ризику виникнення і перебігу артеріальної гіпертензії. Пропаганда здорового способу життя з наголосом на зазначених факторах ризику, в тому числі у дитячому та молодіжному середовищі, визначена серед основних заходів програми.


Законодавство України
і проблема полегшення здорового вибору щодо фізичних вправ


За 1991-1998 рр. напрацьована значна законодавча і нормативна база щодо підтримки розвитку фізичної культури і спорту в державі - Закони України “Про фізичну культуру і спорт”, “Про об’єднання громадян”, “Про освіту”, “Про професійно технічну освіту”, “Про підприємництво” , інші закони, підзаконні та нормативні акти.

Проблема полегшення здорового вибору стосовно фізичних вправ в Україні передусім регулюється Законом ‘‘Про фізичну культуру і спорт‘‘, прийнятим у грудні 1993 р.

Цей Закон визначає загальні правові, соціальні, економічні і організаційні основи фізичної культури і спорту в Україні, участь державних органів, посадових осіб, а також підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, у зміцненні здоров'я громадян, досягненні високого рівня працездатності та довголіття засобами фізичної культури і спорту. В ньому наголошується, що держава створює умови для правового захисту інтересів громадян у сфері фізичної культури і спорту, розвиває фізкультурно-спортивну індустрію та інфраструктуру, заохочує громадян зміцнювати своє здоров'я, вести здоровий спосіб життя. Кабінет Міністрів України за участі громадських організацій розробляє систему заходів щодо підтримання та зміцнення здоров'я різних категорій населення в соціально-побутовій сфері та забезпечує умови для її впровадження в життя, використання фізичної культури і спорту як засобу профілактики і лікування захворювань. Створення умов для занять фізичною культурою населення за місцем проживання та у місцях масового відпочинку населення покладається на місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування за рахунок коштів відповідних бюджетів на підставі державних нормативів фінансування фізкультурно-оздоровчих програм.

Враховуючи посилення негативних тенденцій у соціально-економічній сфері, а також те, що фізична культура і спорт потенційно можуть стати найбільш економічно вигідним і ефективним засобом профілактики захворюваності населення держави, зміцнення генофонду націй і народностей українського суспільства, організації змістовного дозвілля і відпочинку, у вересні 1998 р. Указом Президента України затверджено Цільову комплексну програму “Фізичне виховання – здоров'я нації”, розраховану до 2005 року. Основні її завдання - сприяння духовному і фізичному розвитку молоді, виховання в неї почуття громадянської свідомості та патріотизму, бажання активно сприяти утвердженню державності; розвиток фізичної культури і спорту в державі з урахуванням переходу до ринкових умов господарювання; забезпечення переорієнтації фізкультурно-спортивної галузі на зміцнення здоров'я населення засобами фізичного виховання, фізичної культури і спорту та створення для цього відповідної матеріально-технічної бази; формування у громадян України активної соціальної орієнтації на здоровий спосіб життя; забезпечення передових позицій у міжнародному спортивному русі, спорті вищих досягнень, сприяння розвитку олімпійського руху в Україні, піднесення авторитету української держави серед країн світового співтовариства засобами спорту.

В Україні вживаються заходи щодо зближення національного і європейського законодавств у сфері фізичної культури та спорту. 1997 р. Держкомспортом України було ініційовано питання про приєднання України до Конвенцій Ради Європи з проблем спорту. У липні 1998 р. Україна підписала Антидопінгову Конвенцію Ради Європи. Розпочато роботу по приєднанню України до Європейської конвенції щодо насильства та належної поведінки з боку глядачів під час спортивних заходів, зокрема футбольних матчів.


Законодавство України
і проблема полегшення здорового вибору стосовно сексуального життя


Проблеми, що стосуються сексуального здоров‘я, в Україні регулюються передусім Законом ‘‘Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення‘‘, прийнятим Верховною Радою України 12 лютого 1998 р.
На виконання цього Закону 9 березня 1999 р. Кабінет Міністрів видав постанову №341, якою затверджено Програму профілактики СНІДу та наркоманії на 1999-2000 рр. Крім того, постановою від 23 березня 1998 р. №357 Кабінет Міністрів України затвердив загальнодержавні комплексні заходи щодо запобігання поширенню хвороб, що передаються статевим шляхом. Цими заходами, зокрема, передбачено:

· створити при МОЗ України Міжвідомчу координаційну раду з питань боротьби з хворобами, що передаються статевим шляхом;

· рекомендувати створити такі ж координаційні ради при Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київській та Севастопольській міських державних адміністраціях;

· активніше висвітлювати у засобах масової інформації матеріали, спрямовані на пропаганду здорового способу життя і профілактику хвороб, що передаються статевим шляхом;

· розробити та здійснити конкретні заходи щодо боротьби з проституцією, утриманням притонів, розпустою та звідництвом, розбещенням неповнолітніх і недопущення випадків ухилення від лікування венеричних хвороб;

· у навчальних планах перепідготовки вчителів і викладачів вищої школи та в навчальних програмах середніх загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і вищих навчальних закладів передбачати тематику запобігання та профілактики хвороб, що передаються статевим шляхом, підготувати навчальні посібники з цих питань;

· провести науково-соціологічні дослідження з метою вивчення еволюції сексуальної поведінки населення, особливо підлітків та молоді, для розроблення заходів ефективної соціально-психологічної корекції порушень такої поведінки;

· розробити і запровадити у виробництво новітні діагностичні системи та методи лікування хвороб, що передаються статевим шляхом, налагодити вітчизняне виробництво засобів індивідуальної профілактики;

· під час розробки планів роботи інститутів Академії педагогічних наук передбачати питання профілактики хвороб, що передаються статевим шляхом, розвитку правильної сексуальної поведінки, гігієни шлюбу з метою впровадження нових рекомендацій у педагогічну практику;

· продовжити роботу по розгалуженню мережі бюджетних та госпрозрахункових анонімних кабінетів у складі спеціалізованих дерматовенерологічних диспансерів, удосконалюючи при цьому нормативні документи, що регламентують їх діяльність, з метою їх доступності для всіх категорій осіб, які страждають на хвороби, що передаються статевим шляхом;

· удосконалювати роботу центрів статевого виховання в медичних закладах шляхом включення до їх програм профілактики хвороб, що передаються статевим шляхом.

Наведені нормативні акти в цілому можна оцінити позитивно і як такі, що сприяють здоровому вибору у питаннях статевого життя.

Однак слід наголосити на тому, що законодавство України крім того, на жаль, містить деякі норми, що певною мірою суперечать викладеним вище заходам і навіть можуть сприйматися як такі, що не сприяють здоровому вибору, організації ефективної профілактики ВІЛ/СНІДу та хвороб, що передаються статевим шляхом. Зокрема, при закріплений у законодавстві (і реально діючій!) можливості анонімного обстеження і лікування цих хвороб одночасно продовжує діяти (принаймні формально) стаття 45 Кодексу України про адміністративні правопорушення, яка передбачає адміністративне стягнення у вигляді штрафу за ухилення від обстеження і профілактичного огляду для осіб, щодо яких є дані про те, що вони хворі на венеричну хворобу, або за ухилення від лікування для осіб, які були у контакті з хворими на венеричне захворювання. Те саме стосується й статті 1081 Кримінального кодексу України, що встановлює покарання у вигляді позбавлення волі на строк до двох років або виправних робіт на той же строк, або штрафу для осіб, які ухиляються від лікування, венеричної хвороби після відповідного попередження органами охорони здоров‘я.

Враховуючи недостатню поки що потужність вітчизняної промисловості для забезпечення ринку необхідною кількістю презервативів, не сприяє економічній доступності імпортних презервативів те, що Декретом Кабінету Міністрів України від 11 січня 1993 р. ‘‘Про Єдиний митний тариф‘‘ для цієї категорії товарів (‘‘Вироби гігієнічні і фармацевтичні з вулканізованої гуми‘‘, код 40.14 за Гармонізованою системою опису та кодування товарів) встановлено ставку ввізного мита у розмірі 5 (пільгова) і 10% (повна) митної вартості товару. Безперечно, більш сприятливим з позицій необхідності забезпечення економічної доступності цієї категорії товарів було б встановлення для неї нульової ставки ввізного мита.


Законодавство України
і проблема зменшення шкоди від вживання алкоголю,
інших речовин, що узалежнюють, та тютюнопаління

У статті 32 Основ законодавства України про охорону здоров‘я проголошено, що в Україні проводиться державна політика обмеження куріння та вживання алкогольних напоїв. З метою її реалізації і з урахуванням міжнародних підходів до організації діяльності, спрямованої на зменшення шкоди від вживання алкоголю та тютюнопаління, в Україні в основному використовуються такі засоби правового регулювання, як обмеження реклами тютюнових виробів та алкогольних напоїв, заборона їх продажу у невстановлених місцях та продажу неповнолітнім і зменшення економічної доступності цих товарів за допомогою механізмів оподаткування.

Рекламодавці зазначеної продукції зобов'язані спрямовувати на виробництво соціальної рекламної інформації щодо шкоди тютюнопаління та вживання алкоголю не менше 5% коштів, витрачених на розповсюдження ними у межах України реклами тютюнових виробів та/або алкогольних напоїв.

Згідно із Правилами роздрібної торгівлі тютюновими виробами, затвердженими наказом Міністерства зовнішніх економічних звязків і торгівлі України від 3 серпня 1996 р. №503 за погодженням з Міністерством охорони здоровя , роздрібна торгівля ними забороняється:

· з рук, лотків та у непристосованих для зберігання і продажу приміщеннях, що не відповідають вимогам, встановленим цими Правилами;

· на території дошкільних, навчальних і лікувальних закладів та прилеглих територіях;

· у місцях проведення спортивних змагань, гуртожитках та прилеглих територіях, в інших місцях, визначених місцевими радами;

· громадянам, які не досягли 18-річного віку;

· працівниками господарюючого суб'єкта, яким не виповнилося 18 років.

Правила також встановлюють, що маркування тютюнових виробів передбачає наявність на кожній пачці сигарет інформації про вміст смоли та нікотину в одиниці продукції та попередження про шкідливість тютюнопаління для здоров'я;

Приблизно аналогічні обмеження передбачено й Правилами роздрібної торгівлі алкогольними напоями, що затверджені наказом Міністерства зовнішніх економічних зв‘язків і торгівлі України від 27 травня 1996 р. №293 за погодженням з Міністерством охорони здоровя. Зокрема, ними заборонено роздрібну торгівлю спиртом етиловим, спиртом етиловим питним, коньячним і плодовим, а також роздрібну торгівлю алкогольними напоями з рук та у непристосованих для цього приміщеннях, на території дошкільних, навчальних і лікувальних закладів і прилеглих територіях, у місцях проведення спортивних змагань, гуртожитках і прилеглих територіях, в інших місцях, визначених місцевими радами. Не дозволяється продаж алкогольних напоїв працівниками господарюючого суб'єкта, яким не виповнилося 18 років. Продаж алкогольних напоїв громадянам, які не досягли 18-річного віку, забороняється.

З метою координації роботи органів державної влади і громадських організацій з контролю над тютюном для зменшення його вживання населенням постановою Кабінету Міністрів України від 12 листопада 1997 р. № 1258 [25] при Уряді утворено Координаційну раду з контролю над тютюном.

Однак слід зауважити, що, у законодавчих актах України поки що не визначене і не закріплене право людини на перебування у вільних від тютюнового диму громадських місцях. Відсутня також і законодавчо закріплена заборона спонсорської підтримки з боку тютюнової промисловості. Законодавством не передбачено й спеціального збору на прибутки, отримані від реалізації тютюну та алкоголю, кошти з якого повинні спрямовуватися на потреби охорони здоров‘я, принаймні на заходи по боротьбі з тютюнопалінням та зловживанням алкоголю, хоча відповідний законопроект розроблено й вже внесено на розгляд парламенту парламентським Комітетом з питань охорони здоровя, материнства та дитинства.

Україна має досить потужне й розгалужене законодавство щодо запобігання незаконному обігу наркотичних засобів (НЗ) і психотропних речовин (ПР). Головними актами національного законодавства, що регулюють ці проблеми, є Закон “Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів” від 15 лютого 1995 р. (зараз діє оновлена редакція цього Закону, прийнята 8 липня 1999 р.) та Закон “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними” від 15 лютого 1995 р. Адміністративна відповідальність за правопорушення, повязані з наркотиками, регулюється відповідними статтями Кодексу України про адміністративні правопорушення (статті 44 і 441), кримінальна відповідальність - статтями Кримінального кодексу України, що встановлюють відповідальність за злочини з наркотиками (статті 2291-2298, 22910-22920). Важливим документом є також Інструкція про порядок виявлення та постановки на облік осіб, які незаконно вживають наркотичні засоби або психотропні речовини (затверджена спільним наказом Міністерства охорони здоровя, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури та Міністерства юстиції України від 10 жовтня 1997 р. № 306/680/21/66/5).

Законодавство України про наркотики спрямоване не лише на застосування покарання і силових методів запобігання поширенню наркотиків, а й на надання допомоги особам, що мають наркотичну залежність, їх лікування, трудове перевиховання, створення умов для їх соціальної реадаптації.

Що стосується забезпечення здорового вибору та сприяння здоровому способу життя, то найбільше цьому відповідає Закон України “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними”. Зокрема, цей Закон визначає поняття ‘‘наркоманія‘‘, ‘‘хворий на наркоманію‘‘, ‘‘незаконне вживання наркотичних засобів та психотропних речовин‘‘, ‘‘зловживання наркотичними засобами та психотропними речовинами‘‘, ‘‘медичний огляд‘‘ і ‘‘медичне обстеження‘‘, ‘‘добровільне лікування‘‘, ‘‘примусове лікування‘‘ тощо. Закон врегульовує заходи протидії незаконому обігу наркотиків і психотропних речовин, реалізація яких покладається на відповідні правоохоронні органи, і заходи протидії незаконному вживанню цих речовин, що покладається на органи Міністерства внутрішніх справ та Міністерства охорони здоров‘я.


Законодавство України і проблема забезпечення
сприятливого для здоров
я середовища

Україна має досить потужне й розгалужене законодавство про охорону навколишнього природного середовища і забезпечення здорового соціального середовища щодо умов навчання і праці молоді, інших соціально-економічних умов.

В основу охорони природного середовища закладено необхідність забезпечення сприятливого для здоровя довкілля шляхом недопущення його забруднення, раціонального використання та відновлення в процесі господарської діяльності. Основним актом загальнонаціонального рівня з цих питань є Закон ‘‘Про охорону навколишнього природного середовища‘‘, прийнятий 26 червня 1991 р.

Питання створення безпечних робочих місць, в тому числі для молоді, регулюються Кодексом законів про працю України, глава 13 якого (статті 187-200) повністю присвячена проблемам праці молоді.

Даний законодавчий акт детально регулює такі питання, як вік, з якого допускається прийняття на роботу; роботи, на яких забороняється застосування праці осіб молодше вісімнадцяти років; попередні медичні огляди при прийнятті на роботу осіб, які не досягли вісімнадцяти років та подальші медичні огляди працюючої молоді до досягнення віку 21 року; заборона залучення працівників молодше вісімнадцяти років до нічних, надурочних робіт і робіт у вихідні дні; скорочення норм виробітку для молодих робітників пропорційно скороченому робочому часу для осіб, що не досягли вісімнадцяти років; оплата праці працівників молодше вісімнадцяти років при скороченій тривалості щоденної роботи; відпустки працівникам віком до вісімнадцяти років; броня прийняття молоді на роботу і професійне навчання на виробництві; надання молоді першого робочого місця після закінчення або припинення навчання у загальноосвітніх, професійних навчально-виховних і вищих навчальних закладах, завершення професійної підготовки і перепідготовки, а також після звільнення зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби; обмеження звільнення працівників молодше вісімнадцяти років; розірвання трудового договору з неповнолітнім на вимогу його батьків або інших осіб; участь молодіжних організацій у розгляді питань праці і побуту молоді.

Глава 11 Кодексу присвячена охороні праці. Основу статей цієї глави становить вимога щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці на всіх підприємствах, в установах та організаціях, забезпечення яких є обовязком власників підприємств, установ і організацій або уповноважених ними органів.

Охороні праці неповнолітніх присвячено статтю 15 Закону України ‘‘Про охорону праці‘‘, прийнятого 14 жовтня 1992 р.

Проблеми сприяння здоровю у процесі навчання дітей та підлітків, формування у них навичок здорового способу життя під час навчання у школі регулюються передусім прийнятим 13 травня 1999 р. Законом України ‘‘Про загальну середню освіту‘‘. Так, стаття 5 Закону серед інших завдань загальної середньої освіти визначає необхідність виховання свідомого ставлення до свого здоров'я та здоров'я інших громадян як найвищої соціальної цінності, формування гігієнічних навичок і засад здорового способу життя, збереження і зміцнення фізичного та психічного здоров'я учнів (вихованців).

Стаття 22 визначає, що загальноосвітній навчальний заклад забезпечує безпечні та нешкідливі умови навчання, режим роботи, умови для фізичного розвитку та зміцнення здоров'я, формує гігієнічні навички та засади здорового способу життя учнів (вихованців). Учні (вихованці) загальноосвітніх навчальних закладів незалежно від підпорядкування, типів і форм власності забезпечуються медичним обслуговуванням, що здійснюється медичними працівниками, які входять до штату цих закладів або відповідних закладів охорони здоров'я, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Заклади охорони здоров'я разом з органами управління освітою та органами охорони здоров'я щорічно забезпечують безоплатний медичний огляд учнів (вихованців), моніторинг і корекцію стану здоров'я, несуть відповідальність за додержання санітарно-гігієнічних норм, проведення лікувально-профілактичних заходів у загальноосвітніх навчальних закладах незалежно від підпорядкування, типів і форм власності.

На активізацію багатосекторальних механізмів поліпшення соціальних та економічних умов життя молоді і тим самим на забезпечення її здоровя спрямовані й прийняті останнім часом деякі акти Президента України, зокрема Укази ‘‘Про першочергові заходи щодо реалізації державної молодіжної політики та підтримки молодіжних громадських організацій‘‘, ‘‘Про заходи щодо забезпечення працевлаштування молоді‘‘ та розпорядження ‘‘Про сприяння розвитку молодіжного житлового будівництва‘‘ від 6 жовтня 1999 р.


Деякі висновки щодо законодавчого та нормативного забезпечення діяльності з формування здорового способу життя у світі та в Україні


Аналіз нормативно-правових актів світового співтовариства та законодавства деяких країн Заходу щодо сприяння впровадженню здорового способу життя, а також вітчизняного законодавства з зазначеної проблеми дає підстави для наступних міркувань.

Світове співтовариство, приймаючи основоположні нормативно-правові акти, дедалі більше виходить з необхідності забезпечення права людини на збереження та зміцнення здоров'я.

Основні ідеї, які містять головні світові документи з питань здоров`я, свідчать про чітке усвідомлення того, що основним шляхом досягнення максимально можливого здоров'я є впроваждення здорового способу життя та створення сприятливого навколишнього середовища, що розуміється у широкому сенсі як соціально-економічне та фізичне оточення людини. Підкреслюється, що лише усвідомлення цих істин як окремими особистостями, так і широким загалом населення є необхідною, але недостатньою умовою здоров'я. Необхідні конкретні дії з боку урядів щодо забезпечення поінформованості людей (Орхуська конвенція 1998 р.); встановлення довірливих відносин між населенням та органами охорони здоров'я та фахівцями задля контролю за станом свого здоров'я, попередження захворювань та планування здоров'я (Амстердамська декларація 1994 р.); запобігання поширенню та ліквідація інфекційних захворювань (програми імунізації та вакцинації населення 1991 р.); боротьба з поширенням неінфекційних хвороб (програма СІНДІ 1987 р.); викоренення шкідливих звичок та зменшення шкоди від ризикової поведінки (Європейський план дій щодо боротьби з споживанням тютюну 1987 р., Законодавча стратегія для звільнення Європи від паління, Мадридська хартія по боротьбі із вживанням тютюну 1988 р., Європейська хартія щодо алкоголю 1995 р.; рекомендації щодо здійснення політики та стратегій ВООЗ/ЮНЕЙДС з профілактики та боротьби з хворобами, що передаються статевим шляхом 1997 р.); інвестиції у сферу охорони здоров'я (реформування системи охорони здоров'я) та довкілля, а також розвиток інфраструктури здорового способу життя та програми контролю за шкодою (Веронська ініціатива 1999 р., GMP 1991 р.).

У розвинутих країнах Заходу формування здорового способу життя є окремим напрямом правової діяльності.

Досвід з прийняття законодавчо-нормативних актів країнами світової спільноти показує також важливе значення законодавчого забезпечення активної участі громадськості - окремих осіб, громад та громадських організацій, впровадження принципу субсидіарності, надання широких можливостей місцевим органам влади у прийнятті відповідних програм і нормативних актів.

Комплексний аналіз законодавчої бази України і порівняння її з положеннями відповідних документів міжнародного співтовариства свідчать про те, що законодавство України в цілому відповідає основним міжнародним стратегіям політики сприяння здоровю та здоровому способу життя.

Сприяння здоровю та здоровому способу життя визначене законодавством України як один з основних напрямів державної політики охорони здоровя, що передбачає необхідність багатосекторальної діяльності, залучення до неї держави, громади, некомерційних і комерційних неурядових організацій та індивідуумів.

Як свідчить аналіз, пріоритети цієї діяльності в Україні в цілому збігаються з пріоритетами у цій сфері, визначеними Основами політики досягнення здоров‘я для всіх у XXI столітті в Європейському регіоні.

Однак очевидним є те, що деякі положення законодавства України, які прямо чи опосередковано стосуються регулювання проблем, пов`язаних з формуванням здорового способу життя населення, потребують певного вдосконалення з метою врахування міжнародних підходів. Актуальність такого вдосконалення зумовлена в тому числі й необхідністю реалізації Концепції адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, схваленої постановою Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999 р. №1496.

Дослідження законодавчо-нормативної бази і практика її застосування свідчать, що розвиток правових основ охорони здоров'я на сьогодні не повною мірою відповідає потребам формування здорового способу життя.

Зокрема, доцільним було б ввести до складу чинних Основ законодавства України про охорону здоровя (або передбачити у майбутньому в окремому спеціальному законі про контроль над тютюном) норми, що повинні визначити право людини на вільні від тютюнового диму громадські місця і правові механізми реалізації цього права. Доцільним було б також повернутися до внесення відповідних змін до Закону України ‘‘Про рекламу‘‘, які б забезпечили повну заборону (а не лише деякі обмеження, як це має місце зараз) реклами тютюнових виробів, а також заборону спонсорської підтримки з боку тютюнової промисловості.

Актуальною є також необхідність прийняття парламентом окремого закону, який би встановлював спеціальний збір на прибутки, отримані від продажу тютюну та алкоголю, кошти з якого повинні спрямовуватися на фінансування охорони здоров‘я, передусім на заходи по боротьбі з тютюнопалінням та зловживанням алкоголем. Заслуговують на увагу вищого законодавчого органу України й деякі інші стратегії, передбачені міжнародними документами щодо визначення політики боротьби з тютюном та зловживанням алкоголем.

У сфері законодавчого врегулювання заходів по боротьбі з хворобами, що передаються статевим шляхом слід звернути увагу на необхідність відміни деяких діючих норм Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кримінального кодексу України, які не сприяють конфіденційності та добровільному зверненню за медичною допомогою тощо.

Разом з тим, не менш актуальною й найболілою є проблема забезпечення виконання вимог чинного законодавства щодо сприяння здоровю та здоровому способу життя з боку всіх субєктів суспільних відносин - органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, підприємств, громадських організацій та окремих громадян. На сьогодні досить широка нормативна база, напрацьована в Україні, є недостатньо ефективною через невиконання діючих законів.

Однією з причин цього невиконання є недостатність фінансування. Наприклад, галузь охорони здоров`я в Україні у 1997 р. була профінансована менше ніж на 25% своїх реальних потреб. У цілому на охорону здоров'я було виділено менше 3,1% валового національного продукту, що не відповідає нормам ВООЗ - якщо на потреби охорони здоров'я виділяється менше 6% ВНП, галузь вважається непрацездатною. Через нестачу коштів на охорону здоров'я хворі сьогодні змушені самостійно забеспечувати себе ліками, харчуванням, постільною білизною, а у багатьох випадках й платити за надані медичні послуги. Тобто на сьогодні стаття 19-а Конституції з вини держави не працює.

Вважається за доцільне, за прикладом деяких країн, прийняття загальнодержавного правового акта, який би підкреслив значущість впровадження здорового способу життя, в комплексі привернув увагу до проблеми, визначив прогалини у різних нормативно-правових актах, сприяв їх доповненню і систематизації.

У процесі оновлення та реформування законодавства України щодо сприяння здоровому способу життя слід враховувати різні чинники і явища, що стосуються захисту права кожного індивіда на досягнення максимально можливого здоров'я.

По-перше, повинні бути прийняті до уваги діючі міднародно-правові стандарти стосовно захисту права людини на життя та забезпечення здоров'я.

По-друге, недоцільно скасовувати ті закони і норми, права, які витримали перевірку часом - зміни повинні відбуватись поступово.

По-третє, за досвідом попередньої законотворчості нові закони досягають своєї мети лише за умов стабілізації економіки. В іншому разі неминучими будуть нескінченні зміни та доповнення до них.

Отже, потребує доопрацювання чинна законодавча база з метою комплексного забезпечення діяльності по впровадженню здорового способу життя таким чином, щоб вона забезпечила еволюційний перехід до нових форм і методів реалізації державної політики у сфері охорони здоров'я і враховувала б необхідність широкої інтеграції нашої країни у міжнародну діяльність як з питань охорони здоров'я, так і з питань захисту прав людини.


Перелік законодавчих і нормативних актів України, що стосуються забезпечення умов здорового способу життя населення
Література

До збірки