Зміст
Розділ 5. Основні підсумки, рекомендації та актуальні заходи у сфері соціальної політики щодо формування здорового способу життя молоді

Через те, що спосіб життя є однією з детермінант здоров`я людини, постає питання, чи можливо шляхом прийняття відповідних законів викликати зміни в поведінці людей, які в результаті призведуть до масштабних соціальних змін. Однак при цьому паралельно виникає ряд питань етичного характеру щодо меж ролі законодавства в сфері сприяння здоров`ю. За словами професора J.Martin1, необхідно встановити рівновагу між законодавчими заходами та повагою до свободи особи. Необхідно зберегти принцип вільної визначеності для кожної людини. Однак безвідповідальна поведінка людини може призвести до того, що вона стане соціальним тягарем, на який витрачаються кошти (наприклад, сильне паління та вживання алкоголю, що призводять до хронічних захворювань), або який несе в собі небезпеку для інших (пасивне паління, керування автомашиною під впливом алкоголю тощо). В житті людина змінює моделі своєї поведінки внаслідок різних впливів з боку суспільства чи сім`ї, чи друзів, чи комерційної реклами. Тому питання полягає не в тому, чи впливати на поведінку людини, а в тому як встановити справедливий баланс цих впливів.

Вочевидь, законодавство має відображати відповідальність уряду за сприяння здоров`ю та профілактику захворювань. Законодавчим шляхом можуть прийматись урядові та добровільні програми/заходи з охорони здоров`я, вестись пропаганда здорового способу життя та формуватись сприятлива для його запровадження громадська думка. Законодавча політика у цій сфері має передбачати поєднання освітніх, примусових та заохочувальних заходів, охоплюючи, наприклад, закони, що забороняють деякі види поведінки, що вважаються ризиками для здоров`я (наприклад, невикористання ременів безпеки під час їзди на автомашині); закони, що стимулюють здоровий спосіб життя (наприклад, через податкові пільги або зміни у структурі страхових тарифів); законодавство, що підтримує урядову політику освіти населення з питань охорони здоров`я. Крім того, уряд може залучатися до заходів щодо підтримки незалежних приватних та неурядових установ, що займаються питаннями охорони здоров`я. Перед тим, як запроваджувати певні заходи, спрямовані на поліпшення здоров`я населення, необхідно переконатися, що населення зрозуміє цінність цих заходів. Покладання уряду на громадську думку може в значній мірі сприяти більшій готовності населення сприйняти нові закони та їх впровадженню. Роль громадської думки в досягненні цілей громадського здоров`я вказує на важливість інформаційно-освітніх програм для різних груп населення та необхідність участі населення в законодавчому процесі з питань охорони здоров`я.

Значну користь для формування здорового способу життя можна отримати шляхом раціонального використання нововведень в області інформації та інформаційних технологій, які, зокрема, спрямовані на молодь та підлітків. Це потребує також залучення вчителів, керівників спортивних та розважальних установ. Іншими словами, законодавство має сприяти створенню та реалізації цілісної, скоординованої соціальної заохочувальної програми. Така солідарність може привести до реальних успіхів в формуванні здорового способу життя, якщо місцеві органи влади візьмуть на себе забезпечення персоналом, матеріальними та фінансовими ресурсами2.

У звіті ВООЗ про здоров‘я у світі 1997 року як пріоритетна зона міжнародної діяльності в цьому напрямі була виділена постійна широкомасштабна міжнародна кампанія щодо заохочення здорового способу життя з акцентом на здоровому розвитку дітей та підлітків (включаючи питання харчування, фізичного розвитку, паління тощо), а також впровадження політики підтримки здоров`я населення разом з прийняттям відповідних законів3.

Існуючі медичні доктрини передбачають досягнення здоров’я двома шляхами: прямим - через відтворення, збереження і укріплення здоров’я і зворотним - через лікування хвороб4. Основний кадровий, фінансовий і матеріальний потенціал вітчизняної системи охорони здоров’я сконцентрований у другому напрямі. Але практичний досвід набутий нашою країною та розвинутими країнами світу вказує на хибність цього шляху. Адже навіть розвинуті, всебічно забезпечені системи охорони здоров’я не в змозі протистояти способом лікування поширенню неінфекційних захворювань. Про це ще більш красномовно свідчить динаміка захворювань та стан здоров’я населення в країні.

Тобто за умов, що склалися, доцільно змінити підходи до вирішення проблем здоров’я. Поряд з клінічною направленістю медицини і класичною профілактикою (запобігання окремих захворювань, своєчасною їх діагностикою, профілактикою ускладнень, рецидивів, інвалідності тощо) набуває актуальності необхідність сконцентрувати головну увагу на активній профілактиці (підтримка первинного рівня і укріплення здоров’я на основі коригування способу життя і оздоровчих заходів, управління здоров’ям та його конструюванням). Реалізація нової концепції охорони здоров’я полягає в створенні сприятливого середовища і формуванні відповідної поведінки людини5.

Відповідальність за здоров’я доцільно розділити на три рівня: державний, закладів охорони здоров’я та індивідуальний. Безумовно, що вони є взаємопов’язаними та взаємообумовленими.

Держава, її органи та відомства, поряд з іншими, мають вирішувати завдання, пов’язані з законодавчо-нормативним забезпеченням формування здорового способу життя. Держава має створити таке правове поле, яке стимулювало б через освіту та доступну інформацію, а також методами примусу та заохочення відповідну діяльність закладів охорони здоров’я та ведення здорового способу життя окремими особистостями. Особистість, сім’я, окремі групи населення мають свій набір цінностей, в структурі яких здоров’я займає одне з провідних місць. Але уявлення про здоровя найчастіше повязане з відсутністю хвороб. Населення, вочевидь, в якійсь мірі змінить своє ставлення до здоров’я тоді, коли питанням формуванню здорового способу життя буде приділятися відповідна увага від надання необхідних знань до забезпечення можливостей.

Сприяння впровадженню здорового способу життя в молодіжне середовище передбачає наявність гарантій фізичного здоров'я суб'єктів; можливості реального втілення задекларованих державою прав, свобод та обов'язків; наявність засобів судового захисту прав та свобод; формування усвідомленого ставлення до права та приписів; наявність засобів відповідальності, що забезпечують відновлення порушених прав та реалізацію санкції правової норми. Тобто активна правова позиція молоді безпосередньо впливає на впровадження здорового способу життя, а в її формуванні важливе значення має відповідність законодавства держави міжнародно-правовим стандартам.

Міжнародне співробітництво держав у галузі прав людини відбувається у формі прийняття певних стандартів стосовно змісту правового статусу індивіда та прийняття державами зобов’язань дотримуватись цих стандартів у своєму внутрішньому законодавстві і у повсякденній діяльності. Міжнародне товариство у рамках Організації Об’єднаних Націй виробило ряд документів (декларації, пакти, договори), які містять у собі норми, що стосуються як питань прав людини взагалі, так і права на збереження та поліпшення здоров’я зокрема.

Перший з цих документів – Загальна декларація прав людини, була затверджена і проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. Пізніше приймались й інші документи і, насамперед, Міжнародний Пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права (обидва датуються 19 грудня 1966 р.). Названі три міжнародно-правові акти прийнято називати “Хартією прав людини”. Юридична сила документів, що входять до неї, різна. Загальна Декларація прав людини містить у собі норми-рекомендації, тобто закріплені в ній положення бажані, але не обов’язкові для держав – членів ООН. Норми поведінки, що закріплені у Пактах, які по сутності своїй є міжнародними договорами, вважаються обов’язковими для держав, що приєдналися до них. Так, у статті 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права сформульоване право на фізичне та психічне здоров'я: "...кожний має право на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я"6.

Засоби щодо втілення положень Пактів у життя містяться як в самих Пактах, так і в окремому документі – факультативному протоколі до Пакту про громадянські та політичні права.

Крім цих документів існує ряд договорів, конвенцій, протоколів, які мають на меті закріплення співробітництва держав у боротьбі з масовими порушеннями прав людини (наприклад, Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації), у захисті прав окремих категорій індивідів (наприклад, Декларація прав дитини) та співробітництва держав у питаннях правового статусу індивідів (наприклад, Конвенція про статус біженців). Крім вищезгаданого Пакту та вказаних документів питання охорони здоров'я розглянуті у багатьох інших нормативних актах. Зокрема, у документах Всесвітньої Медичної Асоціації: "Дванадцять принципів організації охорони здоров'я для будь-якої системи охорони здоров'я" (1983 р.), "Положення про генетичне консультування та генну інженерію" (1987 р.), "Положення про доступність медичної допомоги" (1988 р.), "Положення про професійну відповідальність лікарів при лікуванні хворих на СНІД" (1988 р.), "Положення про політику в галузі дитячого здоров'я" (1987 р.), Декларація стосовно прав лікарів у вирішенні екологічних та демографічних проблем (1988 р.), "Положення про захист прав і конфіденційність пацієнта” (1993 р.), Резолюція про відношення лікарів до проблеми трансплантації (1994 р.), "Положення про безпеку робочого місця” (1993 р.) та інших; Конвенціях Всесвітньої Асоціації психіатрів: "Положення про права та юридичний захист психічно-хворих" (1989 р.), Документах Ради Європи: Резолюція про приведення у відповідність законодавства держав - учасниць з питань трансплантації матеріалів організму людини (1978 р.), Принципи проведення медичних досліджень на людях (1990 р.) тощо7.

Україна підписала і ратифікувала практично всі документи, що стосуються прав людини і громадянина.

У 80-х роках ВООЗ була створена одна з найбільш активних програм "Загальнонаціональна програма інтегрованої профілактики неінфекційних захворювань - СІНДІ" (The Countrywide Integrated Noncommunicable Disease Intervention programe - CINDI). Основний протокол Програми і практичні настанови були прийняті у 1987 р. і переглянуті у 1994 р.

Головною метою програми СІНДІ є поліпшення здоров'я населення за рахунок зниження захворюваності, інвалідності і смертності завдяки профілактиці і контролю за факторами ризику, котрі є спільними для більшості хронічних неінфекційних захворювань.

Перед програмою стоять п'ять практичних завдань.

Перша - добитися скоординованого підходу до профілактики з метою скорочення поширення неінфекційних захворювань.

Друга - інтенсифікувати пропаганду здорового способу життя з виробленням комплексного підходу до освіти населення, широко використовувати засоби масової інформації.

Третя - укріпляти первинну ланку охорони здоров'я кадрами і ресурсами, необхідними для здійснення медико-санітарної просвіти населення, виявлення і лікування хворих на неінфекційні захворювання, розробити нові підходи до збереження здоров'я створити інформаційну підтримку для здійснення і моніторування програми.

Четверта - сприяти проведенню наукових досліджень у сфері профілактики, моніторування і контролю неінфекційних захворювань.

П'ята - оцінити результати програми шляхом заміру і відслідковування за відповідними показниками здоров'я у популяції, а також за посередництва зворотного зв'язку для її подальшого вдосконалення.

Україна зробила заявку на участь у програмі, представивши результати накопиченого досвіду з профілактики неінфекційних захворювань, наявні навички для виконання роботи і план проведення програми в країні як для демонстраційних проектів, так і у загальнонаціональному масштабі. При цьому була проаналізована ситуація і національні тенденції з допомогою офіційних статистичних та інших опублікованих матеріалів, а також проведені спеціальні популяційні дослідження. Рада директорів СІНДІ назначила робочу групу для об'єктивної оцінки ситуації у країні і за її поданням, а також на основі звіту країни прийнято рішення щодо прийняття України в сім'ю СІНДІ. Офіційну домовленість МЗ України з ВООЗ було підписано у 1994 році. Базовими документами являються "Протокол СІНДІ-України" 1994 року і наказ МЗ України від 30.05.1995 року щодо виконання програми СІНДІ. Цим документом затверджена Координаційна Рада по управлінню програмою і визначені відповідні заклади8.

Сучасність пред'являє вимоги повного співвідношення національного законодавства нормам та принципам, закріпленим Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод. Разом з тим необхідно визначити допустимі форми і методи реалізації цих норм і принципів, врахувавши особливості розвитку нашої країни9.

Формування здорового способу життя молоді пов’язується з багатьма чинниками, в тому числі з комплексом факторів правового характеру. Умовно їх поділяють на дві групи:

І. Фактори об’єктивного характеру (загально-правові фактори), що сприяють створенню системи законодавства, яка реально забезпечує сприятливі умови щодо розвитку молоді. Основними серед них є:

· розвиненість системи законодавства;

· узгодженість правових приписів;

· зрозумілість текстів нормативних актів для населення;

· відповідність законів об’єктивним умовам функціонування суспільства;

· наявність реальних засобів захисту прав особи у суспільстві та державі;

· високий рівень моральності права;

· підвищення соціальної справедливості суспільних відносин;

· причетність широких верств молоді до управління державою;

· фактична рівноправність громадян перед законом;

· реальність соціальних гарантій права (забезпеченість молоді роботою, доступність освіти, культури, медичного обслуговування, житла);

· досягнення вільного та всебічного розвитку молоді.

ІІ. Фактори суб’єктивного характеру (спеціально-правові фактори), що сприяють конкретизації правових приписів стосовно певного суб’єкта, створюючи умови реалізації суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Серед них:

· правильна правова орієнтація та поважне ставлення молоді до закону;

· знання закону через юридичний всеобуч;

· усвідомлений вибір правомірних варіантів поведінки;

· поважне ставлення до правоохоронних органів та громадських організацій, які захищають законні права та інтереси громадян;

· почуття особистої відповідальності та усвідомлення невідворотності кари за правопорушення;

· критичне ставлення до порушень і порушників закону;

· формування впевненості у необхідності права для нормальної життєдіяльності суспільства;

· усвідомлена звичка дотримуватись закону;

· наявність реальних можливостей щодо реалізації суб’єктивних прав без порушень закону;

· наявність засобів відповідальності, що виконують не лише превентивну, а й правопоновлюючу функцію.

В Україні відсутні концепції розвитку медичного права та законодавчого забезпечення здорового способу життя, що дали б змогу визначати загальні підходи, структуру, порядок (черговість) розроблення і прийняття законів. Теоретична основа розвитку медичного права в Україні визначає приблизний перелік необхідних правових актів у галузі охорони здоров'я, їх взаємодію, загальні принципи їх підготовки та впровадження. Стовбуром "правового дерева" має стати чинний Закон України "Основи законодавства про охорону здоров'я громадян України" - це свого роду "Медична конституція України", комплексний закон, який визначає загальні засади охорони здоров'я і буде як основа утримувати на собі всю систему правотворчості.

Медичне право сьогодні - це узагальнений інтерес, узаконена суспільна потреба у забезпеченні збереження та відтворення здоров'я нації.

Джерелами, тобто нормативно-правовими документами, в яких існує "медичне право", виступають закони України, постанови Верховної Ради України, Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні документи Міністерства охорони зоров'я України (як прийняті самостійно, так і спільно з іншими міністерствами і відомствами), рішення місцевих рад народних депутатів. Таким чином, "медичне право" - це комплексний інститут права, який об'єднує правові норми, що регулюють різноманітні відносини в сфері охорони здоров'я. "Медичне право" об'єктивно існує і реалізується у тісному взаємозв'язку з іншими галузями права10.

Отже, специфіка законодавства у галузі охорони здоров'я полягає у його комплексному характері. До його складу входять правові норми різної галузевої приналежності: конституційного, цивільного, кримінального, трудового, адміністративного, фінансового та інших галузей права. Формування ринкових відносин вимагає, з одного боку, звуження сфери державного регулювання, розширення зон, вільних від прямого юридичного втручання держави, а з іншого - створення нових механізмів соціального захисту прав та інтересів медичних працівників і пацієнтів зокрема, так і всього населення взагалі. У правовій державі має створюватись "правова" медицина і правова система охорони здоров'я громадян.

Аналіз історії формування сучасних демократичних правових систем світу вказує на те, що акти законодавства тим ефективніші, чим краще втілюють у себе природні права, фінансові, фізіологічні можливості і потреби людини. Реалізуючи цю ідею, законодавство таких країн засновувалося на таких принципах:

- принцип субсидіарності, тобто сприяння забезпеченню (в тому числі і у галузі медичних послуг) власними коштами громадян, тими хто їх має;

- принцип соціальної (передусім медичної) допомоги тим, хто через фізіологічні, психологічні та фінансово-соціальні обмеження не здатний до забезпечення (малолітній або похилий вік, інвалідність, відсутність підтримки з боку батьків, дітей і таке інше);

- принцип різноманітності учасників допомоги у сприянні забезпеченню людей.

Втілення у законодавство про охорону здоров'я України вказаних принципів пов'язане з певною його структуризацією, тобто з його внутрішнім упорядкуванням. Будь-яка система законодавства, в тому числі і про охорону здоров'я, як підсистема загального законодавства передбачає ієрархію норм права, або, інакше кажучи, залежність одних законів від інших. Порушення цієї взаємозалежності призводить до втрати її дієвості, ефективності. Без урахування принципу взаємовідповідності законів законодавство про охорону здоров'я приречене на неефективність з моменту його прийняття11.

Таким чином, розвинена, систематизована і прозора законодавчо-нормативна база щодо сприяння здоровому способу життя уже сама по собі є потужним пропагандистським засобом збереження та зміцнення здоров’я і повинна б формуватися на основі таких принципових підходів:

n найголовнішим з них має бути усвідомлення того, що альтернативного шляху збереження та поліпшення здоров’я населення, як через впровадження здорового способу життя не існує;

n законодавчо-нормативна база має узгоджуватися з підходами та вимогами міжнародної спільноти у цій сфері життєдіяльності;

n впровадження здорового способу життя має грунтуватися на розвиненій законодавчій базі та на верховенстві права;

n законодавча база стосовно здорового способу життя має бути на чільному місці у ієрархії права у відповідності до того місця, яке займає здоров’я у ієрархії загальнолюдських цінностей.

Очевидним є те, що деякі положення національного законодавства України, які прямо чи опосередковано стосуються регулювання цих проблем, потребують певного вдосконалення з метою врахування міжнародних підходів. Актуальність такого вдосконалення зумовлена також необхідністю реалізації Концепції адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, схваленої постановою Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999 року №1496.

Практична діяльність та дослідження спеціальної літератури свідчать, що розвиток правових основ охорони здоров'я на сьогодні недостатньо відповідає потребам галузі12.

Зокрема, доцільним було б ввести до складу чинних Основ законодавства України про охорону здоров‘я (або передбачити в майбутньому в окремому спеціальному законі про контроль над тютюном) норми, що повинні визначити право людини на вільні від тютюнового диму громадські місця і правові механізми реалізації цього права. Доцільним було б також повернутися до внесення відповідних змін у Закон України “Про рекламу”, які б забезпечили повну заборону (а не лише певні обмеження, як це має місце в даний час) реклами тютюнових виробів, а також заборону спонсорської підтримки з боку тютюнової промисловості.

Актуальною є також необхідність прийняття парламентом спеціального закону, який би встановлював спеціальний збір на прибутки, отримані від продажу тютюну та алкоголю, кошти з якого повинні спрямовуватися на фінансування охорони здоров‘я, передусім заходів по боротьбі з тютюнопалінням та зловживанням алкоголем. Заслуговують на увагу вищого законодавчого органу України й деякі інші стратегії, передбачені міжнародними документами щодо визначення політики боротьби з тютюном та зловживанням алкоголем.

У сфері законодавчого врегулювання заходів по боротьбі з хворобами, що передаються статевим шляхом, слід звернути увагу на необхідність відміни деяких діючих норм Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кримінального кодексу України, які не сприяють конфіденційності та добровільному зверненню за медичною допомогою тощо.

Разом з тим не менш актуальною й болючою є проблема забезпечення виконання вимог діючого законодавства щодо сприяння здоров‘ю та здоровому способу життя з боку всіх суб‘єктів суспільних відносин - органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, підприємств, громадських організацій та окремих громадян.

Очевидно, що досить широка нормативна база, яка напрацьована і є чинна в Україні є неефективною через невиконання діючих законів. Причина криється у недосконалості необхідних механізмів їх впровадження і, перш за все, фінансовому забезпеченні.

Вважається за доцільне, за прикладом деяких країн, прийняття загальнодержавного правового акту, який підкреслив би важливість впровадження здорового способу життя, в комплексі привернув увагу до проблем, вирізнив би відповідні нормативно-правові акти, сприяв би їх доповненню і систематизації.

В процесі оновлення та реформування законодавства України щодо сприяння здоровому способу життя слід враховувати різні чинники і явища, пов'язані із захистом права кожного на досягнення максимально можливого здоров'я.

По-перше, повинні бути прийняті до уваги існуючі міжнародно-правові стандарти стосовно захисту права людини на життя та забезпечення здоров'я.

По-друге, недоцільно скасовувати ті закони і норми, права, які витримали перевірку часом, - зміни повинні відбутись поступово.

По-третє, досвід попередньої законотворчості свідчить, що нові закони досягають своєї мети лише за умови стабілізації економіки. В іншому разі невідворотними будуть нескінченні зміни та доповнення до них.

Отже, очевидно, що необхідно доопрацьовувати наявну законодавчу базу аж до комплексного забезпечення діяльності щодо впровадження здорового способу життя таким чином, щоб вона забезпечила еволюційний перехід до нових форм і методів здійснення державної політики в сфері охорони здоров'я і враховувала б необхідність широкої інтеграції нашої країни у міжнародну діяльність як з питань охорони здоров'я, так і з питань захисту прав людини13.

Формування здорового способу життя як складова соціальної політики має будуватися на восьми основних стратегіях ФЗСЖ:

1. Освіта про здоров`я;

2. Інформованість про здоров`я;

3. Розвиток свідомості і активності осіб і громад;

4. Розвиток і досягнення змін в організаційному забезпеченні діяльності з проблем здоров`я (державна політика);

5. Формування громадської політики здоров`я;

6. Відстоювання прав на ЗСЖ окремих осіб, соціальних груп, громад;

7. Міжгалузева співпраця (співпраця різноманітних державних і громадських інституцій, установ, закладів, товариств, спілок, агенцій, фірм тощо на засадах взаємного партнерства), яку ініціюють зацікавлені сторони, керуючись принципом посередництва між різними структурами;

8. Само- та взаємодопомога (умова їх здійснення - наділення з боку ініціаторів ФЗСЖ здатністю і навичками до цих дій певних осіб, груп, громад).

Найбільш вдалими вважаються ті проекти ФЗСЖ, які в змозі об`єднати усі вісім стратегій. Але у реаліях українського суспільства це досить складне завдання, тому діє такий принцип: чим більше стратегічних напрямків може інтегрувати проект, тим більш ефективним буде його результат.

Аналіз існуючих заходів спрямованих на формування здорового способу життя молоді, що був проведений Українським інститутом соціальних досліджень в межах українсько-канадського проекту “Молодь за здоровя”, дозволяє визначити найбільш актуальні і пріоритетні напрями у розвитку та впровадженні програм, орієнтованих на молодь:

 підготовка фахівців, навчання широкого кола спеціалістів, які працюють з молоддю, в сфері охорони здоровя, освіти, інформаційних технологій, розваг тощо;

 впровадження системи консультування батьків та сімей з питань родинних конфліктів, взаємин між поколіннями, витоки конфліктів у сімї;

 зміна шкільної програми з фізичної культури і впровадження шкільного курсу валеології, пошук привабливих, неординарних форм впливу на учнівську молодь;

 розробка інформаційно-освітніх програм, тренінгів, шкіл тощо та матеріалів (від посібників до буклетів і листівок), орієнтованих як на широкий загал, так і на цільові групи;

 створення інформаційно-ресурсних центрів з питань здорового способу життя;

 залучення ЗМІ для формування усвідомлення та потреб самозахисту власного здоровя людини на систематичній основі;

 використання можливостей громад, виявлення груп молоді, яка веде нездоровий спосіб життя й руйнує власне здоровя, яка знаходиться поза нормативним процесом соціалізації, пошук форм та методів роботи з цим контингентом;

 розвиток різноманітних форм консультування, тестування та допомоги на базі Центрів соціальних служб для молоді;

 розробка і впровадження комплексних міжгалузевих програм формування ЗСЖ молоді;

 підтримка ініціативних молодіжних проектів у будь-якій сфері життєдіяльності молодих людей, використання методики “рівний-рівному”;

 привернення уваги до тематики ЗСЖ молоді під час проведення масових заходів;

 залучення недержавних організацій до широкого поля діяльності у сфері формування здорового способу життя дітей та молоді;

 активізація позашкільної роботи та роботи під час шкільних канікул;

 постійний моніторинг політики формування здорового способу життя та оцінка ефективності заходів.

1 Martin J. The proper use of legislation in the promotion of health and prevention: experiens and appraisal of a public health physician. In: Health legislation at the dawn of the XXIst century/ International Digest of Health Legislation, special issue. - 1998. - Vol. 49, № 1, - Р.179-206.

2 Pinet G. Health challenges of the 21st century: a legislative approach to health determinants // Health legislation at the dawn of the XXIst century...- Р. 139.

3 World Health Organization. The World Health Report, 1997:Conquering Suffering, Enriching Humanity. - Geneva: WHO, 1997. - p.2.

4 Брехман И.И. Валеология - наука о здоровье. - 2-е изд., доп. и перераб. - М.: Физкультура и спорт, 1990.- 208 с.

5 Борисенко Н.Ф., Мовчанюк В.О., Меламент Л.Е., Рудь Г.В. Основные направления работы по формированию здорового образа жизни//Лікарська справа.-№ 5/6. - С.181.

6 Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права //Міжнародний захист прав і свобод людини. - М., 1990 . - С.25.

7 Права людини і професійна відповідальність лікаря в документах міжнародних організацій. - Амстердам - Київ, 1996. - С.121.

8 Международная програма СИНДИ // Медицинских вести. - 1997. - № 2. - С.24-25.

9 Горшкова С. Российское законодательство и Европейская Конвенция о защите прав человека и основных свобод//Государство и право. - 1997. - № 5. - С.82-93.

10 Охорона здоров'я в Україні: проблеми та перспективи/Заг. ред. д-ра. мед. наук, проф. В.М.Пономаренка. - Тернопіль: Укрмедкнига, 1999. -С.68.

11 Див.: там само. - С.70.

12 Гладун З.С. Право і охорона здоров'я громадян. - К.,1991; Селіванов В. Приватно-правові засади концепції державної політики захисту прав і свобод людини в Україні// Право України. - 1997. - № 10. - С.8-18, 22; Костицький В. Екологічне право України: деякі проблеми теорії та кодифікації//Право України. - 1998. - № 1. - С.67-72; Охорона здоров'я в Україні: проблеми та перспективи. - С.65-75 та ін.

13 Охорона здоров'я в Україні: проблеми та перспективи. - С.72-73.


Зміст

[Home] [Перелік сторінок]

© Проект "Молодь за здоров'я - Україна-Канада"

ЦІР ІГМЕ АМН України 2001